Читати книгу - "Дженні"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Мотор «Графині Ґрінок» гуркотів, здригався і стуготів. Вона несамовито крутила ґвинтом, а стовп брудного чорного диму виривався в повітря і розпластувався над кораблем, як парасоля. «Графиня» знову повернула тупий ніс на північ і продовжила шлях до своєї кінцевої мети.
Містер Стрейчен, досі тримаючи Дженні під пахвою, повернувся до своєї каюти, а Пітер ішов услід за ним, готовий стрибнути йому на спину, укусити й паралізувати його, як це він зробив зі щуром, якщо помітить, що перший помічник намагається викинути тіло кішки за борт. Однак містер Стрейчен був розгублений і потребував часу на роздуми. Разом із тим він не мав наміру позбуватися доказу, що б там не казав капітан. Якщо його і так звільнили, то яка різниця, що він робить?
Тож із Пітером назирці містер Стрейчен увійшов до своєї каюти, пожбурив тіло Дженні Болдрін на килимок у кутку і сів за стіл, намагаючись зібратися з думками. І раптом він збагнув, як все це несправедливо: норовливість капітана Сурліса і те, що його звільнили. Й оскільки містер Стрейчен був ще молодий, а в такому віці все сприймається дуже близько до серця, він поклав голову на руки і дозволив собі щиро посумувати.
А Пітер справді тужив за своєю гарною, доброю і любою подругою, і сльози потекли йому з очей, коли він сидів над нею, колись такою живою, незалежною, жвавою, повною жаги до пригод, а зараз крихітною і спокійною, і дивився, що солона морська вода зробила з її хутром.
Пітер подумав, щоб віддати шану своїй втраченій подрузі, він востаннє її помиє.
Він почав із голови, з кінчика носа, мив і мив і в кожен свій рух вкладав любов, скорботу і тугу тієї жахливої самотності, яка настає, коли помирає кохана людина. Пітер сумував за Дженні, жадав її товариства і потребував його більше, ніж коли вона була жива.
Сіль на її хутрі жалила язик, безперервний рух голови додався до інших зусиль, яких йому довелося докладати цього дня, і Пітер відчув таку слабкість, що ледь все не покинув. Йому хотілося заплющити очі, відповзти геть і спати довіку, але він піймав ритм миття, своєрідний вічний рух, немов продовжуючи її мити, він може повернути її до життя.
Запала темрява. В інших каютах неповороткої «Графині» увімкнули світло, але містер Стрейчен продовжував лежати, схиливши голову на руки, а Пітер все мив і мив.
Пітер масажував плечі й шию Дженні, худенькі кістляві груди, під якими ховалось серце, сухорляві боки й довгі кінцівки, м’яку білу мордочку, очі й за вухами, рух за рухом в певному гіпнотичному ритмі, який, він відчував, що не міг облишити, навіть якби хотів це зробити.
Мив, мив, мив. У темряві каюти не чулося жодного звуку, окрім рівного дихання містера Стрейчена і руху язика Пітера шубкою Дженні.
Аж раптом хтось чхнув.
Пітеру здалося, що його серце зараз зупиниться. Але хлопець був певен, що це чхнув не він, а для містера Стрейчена це було б занадто тихо.
Сподіваючись, але не сміючи вірити, Пітер подвоїв свої зусилля, розпушуючи, вискоблюючи хутро, масажуючи плечі Дженні, її груди, які тепер трохи тремтіли. До нього долинуло ще два досить виразні чхання, і Дженні слабким голосом покликала:
— Пітере… Ти тут? Я жива чи мертва?
З радісним криком, що рознісся каютою і примусив містера Стрейчена підвести голову, Пітер вигукнув:
— Дженні! Люба Дженні! Ти жива! О, я такий радий. Дженні, вони всі думали, що ти померла, але я знав, що це не так, цього не могло статися!
Містер Стрейчен підвівся з-за столу і увімкнув у каюті світло. На килимку, де він поклав бездиханне тіло, сиділа Дженні. Вона кліпала на світло, чхнула ще кілька разів, щоб прочистити легені від залишків солоної води, і навіть змогла, похитуючись, на мить підвестися на лапи і кілька разів себе лизнути. А біля неї метушився великий білий кіт, досі намагаючись її вилизувати.
З дивним звуком, що вирвався з його горла, містер Стрейчен нахилився до Дженні, погладив її і сказав:
— За все срібло Національного банку Шотландії я не повірив би в се. Се останнє диво й файне завершення цієї оповідки. А зараз чи зможуть вони не повірити в доказ, що в них перед очима? — він схопив Дженні на руки і вибіг із нею з каюти, а Пітер поквапився слідом.
По коридору, вниз сходами, через люк вантажного відділення, вгору залізними сходами і на місток біг містер Стрейчен із Дженні, міцно притиснутою до його широких грудей. Вона лежала там спокійно, бо була занадто слабка, щоб пручатися такому близькому контакту з людиною.
— Капітане! Капітане Сурлісе, подивіться сюди, — немов між ними нічого не сталося.
І коли капітан вийшов зі своєї каюти, готовий ще раз вибухнути від люті, містер Стрейчен урочисто простягнув йому Дженні, яка все пручалася, протестувала та крутила головою, намагаючись знайти Пітера, який стояв прямо біля ніг першого помічника. І голосом, яким сповіщають волю Провидіння, містер Стрейчен мовив:
— Шо Ви скажете на сей доказ? Воскресла завдяки ласці й піклуванню свого друга в моїй каюті перед моїми очима. Хто ше скаже, що сього не було. Осьо Вам доказ! Насправді цілих два, бо він також…
Дивно, але капітан Сурліс зрозумів, що більше не сердиться на містера Стрейчена. Бо, очевидно, перший помічник просто не міг осягнути того простого факту, що задовго після того, як це сталося, сам об’єкт не буває, чи рідко буває доказом того, що щось справді сталося.
А ще якимось дивом звістка про те, що Дженні ожила,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дженні», після закриття браузера.