Читати книгу - "Дженні"

облетіла корабель, і люди зібралися на передньому вантажному відділенні просто під містком, схожим на шматок шоколадного торта. Коли містер Стрейчен вийшов і показав їм Дженні, всі дуже зраділи, і кожен раптом відчув, що йому відлягло від серця, моряки почали ляскати один одного по спині й гукати: «Ну і ну» і «Осьо чудеса!», — немов із ними самими сталося щось дивовижне.

Моряк-відлюдник запропонував тричі гукнути «Гіп-гіп ура!» на честь білого кота, містер Бокс підтримав пропозицію, і всі охоче прокричали ура на честь Пітера, який ще ніколи у своєму житті не почувався таким гордим і щасливим.

Капітан пробачив містеру Стрейчену і більше не згадував про те, щоб той забирав свої документи і покидав корабель, а коли всі розійшлись, перший помічник наказав Мелі відкрити банку згущеного молока і дати Дженні велику тарілку. Потім містер Стрейчен поклав її спати у своє ліжко і знову заступив до виконання обов’язків на містку «Графині» з Пітером, який радісно муркотів біля його ніг. Саме там знайшов їх Карлайлський провідник, коли піднявся на борт, щоб скерувати корабель у порт.

Розділ чотирнадцятий
Докази містера Стрейчена спричиняють ускладнення

До того, як «Графиня Ґрінок» причалила на початку вулиці Ворроха у Ґлазґо, Дженні трохи відійшла від своєї пригоди і, на думку Пітера, виглядала краще, ніж будь-коли. Морське повітря, чіткий розпорядок дня, відсутність хвилювань про те, де знайти їжу, гарно на неї вплинули.

Дженні покруглішала так, що ребра й боки більше не виглядали такими жахливо худими й запалими, мордочка стала повнішою, що якось збалансувало розмір її вух і надало їй приємнішого вигляду і, звісно, завдяки щоденному миттю, шубка Дженні була в кращому стані, ніж будь-коли: м’яка, оксамитова, з гарним блиском.

Якби Пітера запитали зараз, він, напевно, назвав би її красунею з цими трохи розкосими східними очима, аристократичною поставою голови від вух до мордочки, ніжно-рожевим трикутником носика, що пасував до відповідного напівпрозоро-рожевого кольору вух. Якщо раніше голова Дженні здавалася надто маленькою, порівняно з тілом, то зараз набула кращих пропорцій відносно тулуба, і коли кішка сиділа струнко, а хвіст елегантно обкручувався довкола неї, вона виглядала не лише мило та гарно, але й вишукано та шляхетно і вражала ошатною грацією подовжених ліній своєї постаті.

Дженні готувала Пітера до їхнього прибуття в Ґлазґо, доки корабель заходив у затоку Ферт-оф-Клайд і завертав у річку Клайд, пропливаючи повз похмурі цегляні будинки Ґуроку та Ґріноку, розкидані на південному березі, й округлі зелені пагорби, що здіймалися з півночі. Пітер і Дженні мали спокійно лежати разом, доки «Графиня» розганялася і готувала трапи. Потім серед переполоху, яким завжди супроводжувалося розвантаження судна, вони вигодять мить, коли ніхто на них не дивитиметься на них чи на трап, вислизнуть на берег і втечуть. Пітерові було трохи шкода залишати корабель і всіх на борту, але перспектива побачити нові місця й пережити нові захопливі пригоди перебивала всі жалі, і, коли річка звузилася і вони минали великі заводи на її березі, відомі гавані й велике сіре місто постало поблизу, він вже заледве міг заспокоїтися і десять разів запитував Дженні, коли вони зможуть прослизнути на берег непоміченими.

У містера Стрейчена, однак, були щодо них інші плани, бо перед тим, як «Графиня» наблизилася до доків на відстань пострілу, він на кілька хвилин спустився з містка, схопив Пітера і Дженні і зачинив їх у своїй каюті, тож їм довелося спостерігати за всім процесом прибуття, який виконувала команда у звичному неефективному і метушливому стилі, з позиції дещо обмеженого огляду біля ілюмінатора.

Однак вони змогли розгледіти, що лишень від пристані до «Графині» було приладнано трап, як капітан Сурліс стрибнув на нього і миттю вибіг на берег, змушуючи трап прогинатися, підстрибувати і порипувати під його вагою. Щойно опинившись на березі, він одразу ж упіймав таксі, застрибнув до нього, внаслідок чого машину перекосило на один бік, і квапливо від’їхав, навіть не озирнувшись на «Графиню Ґрінок» і щось чи когось на її борту.

— Що тепер робити? — дратувався Пітер. — Ми не зможемо вибратися звідси, якщо містер Стрейчен увесь час триматиме нас під замок…

Але Дженні була незворушною. Вона сказала:

— Він не зможе тримати нас під замком вічно. Хай там як, ми колись звідси втечемо. Хотіла б я почути про людину, яка втримала кота в кімнаті, якщо він сам не хотів там залишатися. І, крім того, не думаю, що він хоче нас тут ув’язнити. Він поводиться так, немов щось задумав. У будь-якому разі, незабаром ми про все дізнаємося та знайдемо спосіб утекти. Мені так не терпиться побачити своїх родичів!

Невдовзі після того, як удари годинника сповістили про шосту годину вечора, містер Стрейчен передав свої обов’язки містеру Карлюку, проминув корму й увійшов до каюти так швидко, що не залишив жодного шансу ні Пітерові, ні Дженні прослизнути в нього поміж ніг. Крім того, оскільки вони навіть не думали тікати одне без одного, їм потрібно було чекати ліпшої нагоди.

Він привітав їх словами:

— Осьо ви де, мацурики. Гадаю, ви не проти невеликої подорожі на берег, щойно я одягну свою куртку. Зупинимося в «Короні та Чортополосі» на пінту темного, а опісля я покажу вас місус, якій ви сподобаєтесь, особливо після того, як я розповім подробиці нашого знайомства.

Пітер швиденько переклав Дженні все сказане, і тепер маленька смугасточка виглядала замисленою, але не занадто занепокоєною.

— Якщо люди тебе не б’ють і не жбурляють у тебе якимось речами, вони завжди хочуть забрати тебе додому. Звісно, з нами ЦЕ не спрацює. Нам слід якнайшвидше забратися звідси.

Однак схоже на те, що зробити це буде нелегко. Містер Стрейчен одягнув свою куртку з ремінцем на спині, що мала більш сухопутний крій, насунув синього капелюха на свої руді кучері, взяв шкіряну валізу в ліву руку, засунув Пітера і Дженні під пахву правої руки, вийшов на трап, гукнув таксі й наказав відвести його до шинку, який називається «Корона та Чортополох» на вулиці Стобкросс біля Квінз Док, Північна Затока, і заліз у машину, міцно тримаючи