Читати книгу - "Знак Зорро"

— А, Дієго, сину мій! — скрикнув старий дон Александро, простягаючи руки.

Дон Дієго був на мить притиснутий до грудей батька, а потім сів до столу і взяв кухоль вина. Освіжившись, він ще раз подивився на дона Александро.

— Це була стомлююча подорож, — зауважив дон Дієго.

— А яка її причина, сину мій?

— Я відчував, що повинен приїхати до гасієнди, — сказав дон Дієго. — Тепер не час знаходитися в селі. Куди б не повернулася людина, вона зустрічає тільки насильство і кровопролиття. Цей проклятий сеньйор Зорро…

— Ха! Що чутно про нього?

— Будь ласка не говоріть “ха!”, батечку. Протягом останніх декількох днів мені говорили “ха!” з райку до ночі. Неспокійні нині часи! Цей сеньйор Зорро відвідав гасієнду Пулідо й перелякав там усіх. Я побував у моїй гасієнді в справі, а відтіля поїхав побачити старого ченця Філіпа, думаючи одержати можливість поміркувати в його присутності, і хто ж з’явився там, як не кремезний сержант із його кавалеристами в погоні за сеньйором Зорро!

— Воші спіймали його?

— Здається, пі, батечку. Я повернувся в село, і — що б ви думали — сталося там того дня? Притягли брата Філіпа, обвинуватили його в шахрайстві щодо торговця і після пародії[11] на суд прив’язали до стовпа, дали йому п’ятнадцять ударів батогом по спині.

— Негідники! — крикнув дон Александро.

—  не міг зносити цього більше і вирішив приїхати до вас. Куди я не повернуся скрізь сум’яття. Цього досить, щоб звести людину з розуму. Можете запитати Бернардо.

Дон Александро подивився на глухонімого тубільця і посміхнувся. Бернардо за своїм звичаєм посміхнувся у відповідь, не знаючи, що так не можна робити в присутності старого дона Александро.

— Що ти ще скажеш мені? — запитав дон Александро свого сина, допитливо дивлячись на нього.

— Клянуся святими! От у цьому й усе питання! Я сподівався уникнути цього, батьку.

— Розкажи мені про це.

— Я відвідав гасієнду Пулідо і говорив з дон Карлосом і його дружиною, а також сеньйоритою Лолітою.

— Чи сподобалася тобі сеньйорита?

— Вона не менш мила, ніж усі знайомі мені дівчата, — сказав дон Дієго. — Я говорив з доном Карлосом щодо весілля, і він, очевидно, в захваті.

— Ах, саме собою зрозуміло! — вигукнув дон Александро.

— Але боюся, що весілля не відбудеться.

— Чому? У сеньйорити є які-небудь недоліки?

— Ні, наскільки мені відомо. Вона, очевидно, чарівна і безневинна дівчина, батечку. Я запросив їх провести днів зо два в моєму будинку в Реіна де Лос-Анджелес. Я влаштував це, щоб вона могла дізнатися про моє багатство.

— Це було мудро, сину мій.

— Але вона не бажає одружуватися зі мною.

— Але чому ж? Відмовитись одружуватись з Вега? Відмовитися поріднитися із иаймогутнішою родиною в країні?

— Вона натякнула, батечку, що я не та людина, яка їй потрібна. Вона схильна до дурниць, думається мені. Їй би хотілося, мабуть, щоб я грав на гітарі під її вікнами, грав очима, потискував їй руки, коли її дуенья відвернеться, і проробляв би ще цілу низку дурниць.

— Клянуся святими! Хіба ти не Вега? — вигукнув дон Александро. — Так хіба будь-яка гідна людина знехтувала б подібним випадком? Хіба будь-який кабальєро не був би в захваті оспівувати своє кохання при місячному світлі? Ці ось дріб’язки, що ти називаєш дурницями, і є головна принадність, квінтесенція[12] кохання! Я не дивуюся, що сеньйорита була незадоволена тобою.

— Але я не вважаю, щоб подібні речі були необхідні, — сказав дон Дієго.

— Ти пішов до сеньйорити і сказав їй холоднокровно, що хочеш одружитися, і по справі. Чи не уявляв ти, що купуєш коня або бика? Клянуся святими! Так, виходить, у тебе немає шансів одружитися з цією дівчиною? А вона у всій країні найкращого походження після нашого.

— Дон Карлос звелів мені сподіватися, — відповів Дієго. — Він відвіз її назад до гасієнди і натякнув, що, можливо, коли вона залишиться там якийсь час і обміркує, то змінить свій намір.

— Вона буде твоєю, якщо ти зумієш владнати справу, — сказав дон Александро. — Адже ти — Вега і тому — краща партія в країні. Будь же хоч наполовину залицяльником, і сеньйорита буде твоєю. Що за кров тече у твоїх жилах? Мені б хотілося відкрити одну з них і подивитися.

— Чи не можемо ми полишити на час цю весільну справу? — запитав дон Дієго.

— Тобі двадцять п’ять років. Я був уже немолодий, коли ти народився. Незабаром я виряджуся до праотців. Ти — мій єдиний син і спадкоємець, ти повинен мати дружину і нащадків. Невже ж родина Вега має вимерти через те, що в тебе вода замість крові? Знайди собі дружину протягом трьох місяців, і дружину, яку я зможу прийняти до родини, або ж я залишу все своє багатство францисканцям, коли помру.

— Батьку мій!

— Я говорю серйозно. Отямся! Я хотів би, щоб ти мав хоча б половину мужності і духу цього сеньйора Зорро, цього розбійника! Він має принципи і бореться за них. Він допомагає безпомічним і мститься за пригноблених. І я вітаю його! Я краще зволів би, щоб мій син був на його місці, піддаючись ризику бути убитим або схопленим, ніж мати тебе, позбавленого життя мрійника, мрії якого, крім того, ще й нічого не варті.

— Батьку мій! Я був слухняним сином!

— Я зволів би, щоб ти був неприборканим, це було б природнішим, — зітхнув дон Александро. — Я краще подивився б крізь пальці на які-небудь погані прояви молодості, ніж бачити цю відсутність життя. Струснися, юначе! Пригадай, що ти Вега! Я в твої роки не був посміховищем. Я був готовий боротися за помахом пальця, закохувався в кожну пару очей, що блискали, готовий був позмагатися з кожним кабальєро в будь-чому. Ха!

— Я прошу вас не говорити мені “ха!”, батьку. Мої нерви напружені до крайнощі.

— Ти повинний бути більше чоловіком!

— Спробую зробити це неодмінно, — сказав дон Дієго, злегка потягуючись на стільці. — Я сподівався уникнути цього, але очевидно, не вдасться. Доведеться свататися до сеньйорити Лоліти, як інші люди сватаються до дівчат. Ви дійсно правду сказали про спадок?

— Так, — підтвердив дон Александро.

— Тоді я повинний стріпнутися. Було б зовсім недобре втратити таке багатство з нашої родини. Я обміркую все це спокійно сьогодні вночі. Може, я зможу помізкувати про все вдалині від села. Клянуся святими!..

Останній вигук був викликаний гомоном перед будинком. Дон Александро і його син почули, як кілька вершників