Читати книгу - "Усі в моїй родині — вбивці, Бенджамін Стівенсон"

Але ненадовго вас затримаю. — Я помітив, що її губи дуже обвітрені, як це часто буває в альпіністів: помережані тріщинками й укриті кірочками. Здавалося, в них можна встромляти кайло й так дертися нагору. — Ох, мене звуть Джульєтт, до речі. — Нарешті вона вимовила своє ім’я. Моя редакторка щойно полегшено зітхнула. — Я допомагала вам з ланцюгами для коліс.

Джульєтт сказала це, наче надавала мені якусь нову інформацію, тож я промовив: «Так, пам’ятаю», щоб виправити її, але голос прозвучав якось гортанно. Зараз мені здається, що майже хтиво. Джульєтт затримала на мені погляд.

— Схоже, я справила враження. Ви мало не познайомили мене зі своєю матір’ю. І припиніть дивитися на мої губи.

Я не сказав їй, що думав не про поцілунки, а про те, як мені хочеться здерти одну з тих кірочок, проте все одно почервонів.

Джульєтт відімкнула двері, за якими виявився захаращений кабінет з двома зсунутими докупи столами посередині. Жодним порядком тут не пахло; підлогу та стіл укривали паперові гори й долини. По периметру кімнати були розташовані книжкові полиці з помаранчевими теками, але ці зародки організації чомусь лежали горизонтально. Я подумав, що людина, яка не вміє користуватися полицями, не мала б засуджувати мою колісно-ланцюгову неспроможність, але вирішив нічого не казати, досі почуваючись присоромленим від того, що мене спіймали на спогляданні жіночих губ. На обох столах стояло по кремезному комп’ютеру, які можна було б з’єднати між собою та використовувати як штангу. Від кожного з них тягнулося по клавіатурі нездорового жовтуватого кольору, притаманного лише колись білим стародавнім комп’ютерам та постільній білизні підлітків.

Джульєтт сіла в чорне шкіряне крісло й забарабанила по непіддатливих клавішах однією рукою, другою підкликаючи мене до себе.

— Давно ви тут? — запитав я, частково для того, щоб дізнатися щось про неї, а почасти щоб вирахувати, з якого століття цей комп’ютер.

— Я зростала тут і в Джиндабайні — там була школа з гуртожитком, — механічно відповіла Джульєтт, явно більше зосереджена на відклеюванні від стола скам’янілої від різноманітних нашарувань миші, поки та не піддалась із лунким «поп». — Це сімейна справа. Дідусь збудував цей курорт разом зі своїми друзями — мабуть, вони хотіли жити якнайдалі від людей. У двадцять з хвостиком я переїхала у Квінсленд — чесно кажучи, просто шукала місце, де було б тепло. Курортом керували мама з татом, а коли вони померли… Що ж, родина іноді нав’язує тобі певний життєвий шлях, бо, коли повернулася сюди шість років тому, щоб продати курорт, я… що ж, гадаю, я вгрузла в цю гору.

— Кров не водиця, — кивнув я.

— Напевно.

— Ваш дідусь був солдатом? У якій війні? Я бачив медаль у бібліотеці.

— У Другій світовій. Чекайте… Ха! Ні ж бо. Це медаль Френка.

— Френка?

— Ф-287, якщо офіційно, але дідусь називав його Френком. Птаха тобто.

— Те опудало голуба? — хрюкнув я. — Знущаєтесь?

— Це медаль Дікін. Її дають тваринам.

Я подумав про вигравіювані на ній слова — «МИ ТЕЖ СЛУЖИМО», — і все стало на свої місця. Клаптик паперу був, певно, закодованим повідомленням, яке перекидали через ворожі позиції, прив’язавши до лапки голуба. Це скидалося на пригоду, варту діснеївського мультфільму.

Джульєтт вела далі:

— Мені найбільше подобається історія про корабельного кота, який підіймав бойовий дух матросів і боровся зі щурами. Серйозно. Дідо любив цю пташку — натренував цілу зграю таких, але Френк був його улюбленцем. Він приніс мапу з позиціями кулеметників, чисельністю військ, іменами, координатами. Урятував багато життів. Повернувшись додому, дідусь замовив його опудало. Трохи дивно виставляти його ось так, на загал, але мені воно подобається. — Джульєтт постукала пальцем по монітору. — Ох. Ось воно.

Це було відео в зелених тонах, зняте камерою спостереження; Джульєтт погортала його на моніторі, а тепер зупинила. Схоже, та камера була десь над головним входом у гостьовий будинок, бо я бачив обриси схилу, парковку, пристойний шмат під’їзної доріжки й трикутні тіні від кількох шале скраєчку. Мі́сця, де знайшли тіло, звідси видно не було. У лівому нижньому кутку відео було зазначено час: за кілька хвилин десята вечора. Зелений відтінок відео, мабуть, був якимось нічним фільтром.

— Що це за номери? — Я показав на шале.

— Це парний ряд: два, чотири, шість і вісім.

Марсело з Одрі жили в номері п’ять, тож їхнє шале не потрапляло в кадр. Софія мешкала в другому номері, на самому краєчку монітора — було видно лише куточок даху. Я мав бути в шостому, але Евонна з Енді забрали моє шале, бо приїхали на день раніше і їхній номер ще не підготували. Я не знав, у якому номері жила Люсі.

— Я в четвертому.

— Я знаю, містере Каннінґеме.

— Стежите за гостями? Це втручання в моє особисте життя.

— Невже?

Вам може здатися, що вона фліртувала, але на тому етапі я ще не був певен. Вона торкнеться моїх губ своїми аж за 95 сторінок, коли я буду голий, якщо вам цікаво.

— В інших шале хтось живе? — запитав я.

— Лише ваша компанія. Половина порожні.

— Гаразд. А ця камера рухається? Не надто вдалий кут.

Джульєтт похитала головою.

— Якби ми не прикрутили її намертво, вона не витримала б жодної хуртовини. І взагалі це не оглядова камера, а снігова. Вона тут, щоб люди бачили, який вигляд має курорт саме зараз, і планували свої поїздки відповідно… ну, знаєте, вчасно прилаштовували ланцюги на колеса… — Вона замовкла на мить, даючи мені час перетравити шпильку. — …брали теплий одяг, вирішували, чи замовляти перепустку на підйомник. І вона не знімає відео. Бачите? Це окремі знімки.

Джульєтт клацнула мишкою, і я побачив, що «відео» справді складалося з окремих знімків — судячи з часу, камера спрацьовувала що три хвилини. Час від часу в кадрі з’являлася сіра пляма, коли хтось ішов до свого шале, але користі із цих знімків обмаль, бо зображення таке розмите, що впізнати за ним людину майже неможливо. Звісно, там було видно ще під’їзну дорогу, але трихвилинного проміжку між знімками цілком достатньо, щоб автівка могла прослизнути непоміченою. З власного досвіду я знав: треба кілька хвилин, щоб добрести від шале до гостьового будинку, бо бігти навряд чи вийде, тож принаймні тут у камери були непогані шанси спіймати когось, навіть якщо впізнати його чи її не вдасться.

Ми дивилися «відео». Мабуть, Джульєтт пришвидшила його, бо кожен знімок з’являвся на моніторі десь із двадцятисекундним інтервалом замість реального трихвилинного. Близько одинадцятої ночі до шале номер чотири підійшла якась людина — саме тоді до мене приходила Софія. Десь за два десятки