Читати книгу - "Усі в моїй родині — вбивці, Бенджамін Стівенсон"

Той нещасний випадок, його наслідки та реабілітація Евонни справді злилися в моїй пам’яті в єдину подію. Я чомусь не усвідомлював, що ці три події насправді були розкидані в часі.

— Але ти не відповіла на моє запитання.

— Я випила один келих вина, — сказала Софія, нарешті поклавши ложечку. — Годин за вісім до операції, не менше. І я їла тоді. Утім, коли щось таке трапляється, вони встромляють носа в усі шпарини. І якщо якийсь інтерн скаже, що бачив тебе в барі — до речі, це був ресторан — напередодні ввечері, а вони не можуть цього перевірити, проте їм здається, наче ти заливаєш за комір, це ускладнює справу. Може, той інтерн з кимось мене сплутав, або ж він хоче за щось помститися, або хтось лагідно переконав його… — Софія склала в «окей» великий та вказівний пальці. — …прикрасити свою розповідь. Це серйозна справа, і декому це вигідно. Ведуться залаштункові ігри. Мораль історії: ніколи не вечеряй у місці, куди студенти-медики ходять перекинути чарчину. Казати, що ти прийшов туди поїсти, — це все одно, що переконувати когось, наче купив «Плейбой», аби читати статті.

— Ян Флемінг друкувався в цьому журналі, — бовкнув я, хоча навряд чи їй це якось допомагало. Я замислився на секунду, копирсаючись у пам’яті. — Етвуд також.

— Саме так! Як і кажу, я просто вечеряла. Я не була п’яна. Це не була помилка. І слухай, вони не перевіряють лікарів, як атлетів. То що вони можуть сказати? Що інтерн бачив мене з келихом вина? Усі такі смерті повинен розглянути коронер упродовж тридцяти днів. І так, вони повинні провести експертизу. Але їхні звинувачення ні на чому не ґрунтуються. Вони нічого не знайдуть.

Мені це здалося шквалом завчасно підготовлених виправдань людини, яка готується себе захищати, але я нічого їй не сказав.

— То чому Марсело відмовляється тебе захищати? — запитав я. — Звісно, у лікарні є свої адвокати. Але ж він вочевидь кращий.

— Кажу ж тобі, там ведуть залаштункові ігри. Між іншим, ти ж бо тепер теж адвокат… Вільний наступного тижня?

Я приснув сміхом.

— Чому Евонна так гостро це сприйняла?

— Евонна роздратована, бо… що ж, бо це її нормальний стан. А ще тому, що до неї дійшли всі ті чутки, і вона прийшла до мене з тими самими запитаннями, що й ти. Вона запропонувала допомогу, і коли я пояснила все те, що сказала тобі, її це образило. Мабуть, вирішила, що я безнадійна. Але я не хотіла б бути під її опікою, навіть якби мала привід.

Я кивнув. Це й справді було схоже на Евонну.

— А тепер, віриш чи ні, маю запитання до тебе.

— Справедливо.

— Навіщо ти це робиш? Тут є поліцейський. Нехай він виконує свою роботу.

— Ти ж бачиш, що це не перший його день на роботі. Це другий. А ще… — Я постукав кісточками пальців по склу. — Я не розраховував би на підкріплення.

— Але це не значить, що ти можеш розслідувати цю справу.

— Майкл попросив мене про допомогу. І я думаю, що мушу віддати йому борг.

— Знову ти зі своїми боргами. Ти надто часто про це говориш. Родина не кредитна картка.

Так, так, я все розумію. Це класична сцена «Навіщо тобі це?». Навіть з крихтою «Тебе це не стосується». Я знаю, як знав і тієї миті, що це стандартна тактика, яку застосовують, щоб зупинити надміру допитливого детектива (мене), перш ніж він дізнається щось неприємне про людину, яка це каже (у цьому разі про Софію). Щоправда, не слід плутати її з іншою класичною сценою, «Вас відсторонено», бо це може стосуватися хіба що Кроуфорда — точно не мене. Але я чудово зрозумів мотив Софії. Якщо не втручатимусь і Майкл покине курорт у кайданках, гроші залишаться в мене. І цього разу я не триматиму їх у себе три роки — годі й казати про двадцять п’ять. Я витрачу їх. Або віддам. Тож я не сприйняв це як спробу Софії відвернути увагу від себе. Вона радше намагалася усунути з гри Майкла, щоб завадити йому забрати гроші. Але якби вона намагалася підставити його, то напосілася б на мене агресивніше, а не просто застерегла. Я був переконаний, що в неї є особистий мотив, але навряд чи це стосувалося вбивства.

— Ернесте? — пролунав жіночий голос. Я озирнувся в бік дверей і побачив, що до бару зазирає Джульєтт. — Офіцер Кроуфорд каже, що можна йти.

Я кивнув їй, встав з-за столу й сказав Софії майже вибачливо:

— Я мушу його вислухати. Принаймні витягнути з нього алібі.

— Ох, нарешті я все зрозуміла. — Вона грайливо штурхнула мене в плече. — Ерні, то ти ревнивець?

— Я не…

— Але ти ревнуєш. Тобі байдуже до Зелених Черевиків. Ти просто хочеш з’ясувати, де були Майкл та Ерін минулої ночі.

Так, це ще одна класична сцена: «Секс як мотив».

— Він збрехав мені. Нам, — визнав я. — Тож мені цікаво.

— Двічі, власне.

— Що?

— Він збрехав тобі двічі. Меблі? Місце на складі? Серйозно? Це якась дурня. Я впевнена, що всі його речі досі вдома в Люсі, як він їх і залишив. Вони ще жили разом, коли Майкл сів, пам’ятаєш?

Софія похитала головою, наче стверджувала очевидне.

— Я не розумію.

— Запитай його, що насправді в тій клятій вантажівці, Ерні.

Розділ 17

Джульєтт чекала на мене в коридорі. Спершу я подумав, що вона могла сприйняти мою недолугість на дорозі як ознаку того, що я не здатен дійти до сушарні за стрілочками, а тоді зрозумів, що вона веде мене зовсім не туди. Я гадки не мав, куди ми йдемо. Іноді в книжках, подібних до цієї, друкують мапу зсередини на палітурці, і, мушу визнати, тут вона знадобилася б.

— Ми ще навіть не знайомі, — сказав я, минаючи візочки покоївок, завалені пухкими білими рушниками. — Я Ерн.

— У горлі дере?

— Ні, це моє ім’я. Ерн. Скорочено від Ернест.

— Тоді чому вас так не називають? — кинула Джульєтт.

— Ви знайшли б спільну мову з моєю матір’ю. — Я обійшов черговий візочок, намагаючись не порушити місце злочину на ньому: дві зіжмакані бляшанки енергетика та обгортку з-під шоколадного батончика. — Їй я теж граю на нервах.

Джульєтт зупинилася в кінці одного з коридорів, перед дверима без номерного знака (застосувавши дедуктивні навички, я здогадався, що це не гостьовий номер), і встромила ключ у замок. Перш ніж відімкнути, вона озирнулася на мене.

— Знаю, що вам хочеться якнайшвидше зустрітися з братом.