Читати книгу - "Ігри Немезиди, Джеймс С. А. Корі"

Станція Церера була найбільшим містом Поясу. Шість мільйонів людей (чи трохи туди-сюди: більше чи менше) тулилося у видовбаному астероїді, що в діаметрі мав кілька сотень кілометрів. Таке Наомі чула, однак сам лише космопорт міг підкинути сюди мільйончик прибулих транзитерів за один день. Коли вона тут жила, це був символ колоніалізму внутрішніх планет. Ворожа вежа на рідній поясанській території.

Поза космопортом ці коридори обмежували гаряче, ентропійне навантаження міста, спійманого термосоподібним ефектом космічного вакууму. Густе від вологи повітря та дух тіл і висхлої сечі нагадували посмішку старого друга. Високі, по три метри заввишки екрани протягом однієї секунди викрикували рекламу автомобільного устаткування, а упродовж наступної рекламували вже високу моду, хоча галас їхній вплітався лиш однією ниточкою в постійну какофонічно-ревучу симфонію мішанини голосів, моторів та всякої машинерії. Громадський вісник показував картинки боїв десь на Землі. Ще один якийсь невеличкий повстанський культ а чи традиційний міжетнічний конфлікт прорвало вимогою кривавої данини, і мало це значення лише тому, що діялося на Землі. Навіть для поясан, що з покоління в покоління називали космоплавання своєю домівкою, Земля мала символічну вагу. Матір людства, з її чоботиськом на поясанській потилиці. Ось на екрані якийсь білошкірий чоловік із закривавленою головою підняв догори якусь книгу. Либонь, священний том. Чоловік щось горлав, лють перекривила йому рот. А якби хто повбивав стільки ж людей на Поясі, то хіба це були б вісті? Навіть нині.

Вона звернула в напрямі обертання астероїда, шукаючи, де б підкріпитися чимось смачненьким: який-небудь харчовий кіоск чи що. Та повсюди видніла одна й та сама, що на кожнісінькій станції, корпоративна продукція. Хоча останнім часом, відколи на Церері захазяйнувала ОПА, тут з’явився багатший вибір. Дхеджет та яєчне карі, миски локшини, поцяткованої чорним соусом, червона дробленка. Те, що вона їла у своєму дитинстві. Поясанські страви. Кухню, що на «Росинанті», спланував хтось із марсіянського флоту, тож страви тамтешні були і поживні, й смачні, а часом то й просто чудові. Але ж то не її їда...

Зрештою вибрала червону дробленку в обгорілому кіоску, обліпленому поколіннями флаєрів з нічного клубу. Дробленку подано їй у коричневому пресованому контейнері, що гарно вміщався у її лівій долоні, а додавалася ще й пластикова копистка, мов сплющена ложка: цим їсти. Перший кусень наповнив їй ротову порожнину кмином, а свідомість припорошив споминами. На якусь мить вона мовби знову перенеслася на свій лежак на кораб­­лі Дядечка Крістеца: схилилася над своєю улюбленою порцеляновою чашкою (нині давно забутою), і спокійно їсть собі, поки дорослі співають на камбузі. Років шість їй тоді було, а проте в пам’яті цей спогад виринув свіжий та яскравий. Смакуючи, відкусила ще шматочок. І цієї миті угледіла чоловіка, що йшов за нею слідом.

Худющий, навіть як на вродженого церерця. Його брудно-сіра чуприна підлітала позад нього, мов згорнуті крила якого птаха. Стояв метрів за п’ятнадцять від неї і трішки ніби знуджено дивився на новинну жуйку. Вона й сама не могла б сказати, що саме привернуло її увагу до нього та звідки взялася у неї певність, ніби він стовбичить отам-о заради неї. Чи то нарочитість його ніби недбалої пози: мовляв, йому ніби й не до неї? А чи те, під яким кутом він стояв?

Наомі круть і знов подалася в напрямі обертання Церери, рухаючись швидко, але не переходячи на біг. Хотіла переконатися, чи той кинеться навздогін за нею. Ідучи, пильно придивлялася до облич стрічної юрби. Чи не справдиться її припущення, що у натовпі можуть бути спільники цього Патлокрилого? Де тільки відкриється на мить щілина в суцільному рухові тіл, так вона й прошмигне туди. У свої тринадцять вона пів року прожила на Церері, час від часу опиняючись на різних кораблях, але ця станція як не була для неї домівкою, так нею і не стала. Вона маневрувала, як тільки могла, пильнуючи, коли б не проскочити повз бічний тунель (а він достеменно мав десь тут бути!).

А що коли вона помилилась? Що як той чоловік, хоч би хто він був, просто випадково опинився поруч, коли вона чомусь занервувала? Наомі не озиралася — аж поки в її вузький бічний коридор улився більший потік пішоходів із наступного ширшого переходу. Вмить вона й проскочила на більшу широчінь... а ось і прихисток, так їй потрібний! Кіоск обміну валют, за чотири метри вбік, із тьмяними простінками для зручності клієнтів, — стримів серед людського потоку, неначе валун у річці. Не гаючись, проскочила в глухий задвірочок за дальшою стінкою кіоску й притулилася лопатками до прохолоди металу. Трішки більше було там задухи, бо вона почала пітніти, відчуваючи вільгість на своїх ключицях і під гривкою кіс на лобі. Наомі, як тільки могла, змаліла й знепомітніла, а ще подумки стала рахувати від ста до одиниці.

Коли вона дійшла до тридцяти двох, Патлокрилий, задерши підборіддя, швидко пройшов повз неї, шастаючи очима по юрбі, що пливла йому назустріч. Металево-гострий присмак страху наповнив їй рот, і вона вернулася до будки, а тоді пошвидкувала назад, у той коридор, з якого була допіру вийшла. А долаючи вже раз пройдений шлях у протилежному напрямі, думкою перебирала різні можливі варіанти. Чи не вирішив Марко покінчити з їхнім нейтралітетом, підкинувши їй приманку — вигадану загрозу Філіпові? А чи служба безпеки вже давно чигає на неї і ось зараз її мають нарешті схопити? А мо’, хтось забагато надивився передач про Ілус і надумав захопити її в полон? А чи той самий Марко послав своїх людей, щоб її підстраху­вати? Останнє припущення було десь так само ймовірне, як і вся решта.

Знову опинившись у головному коридорі, вона зупинила таксі й заплатила за проїзд на три рівні вище, у відкритий парк. Жінка, що сиділа за кермом, глянула на неї тільки раз, і це вже був доб­рий знак. Наомі відкинулася на тверду спинку й прикінчила свою дроб­ленку. Шини сичали, долаючи покриття, поки вони підіймалися все вище — все ближче до центру обертання і чимдалі від космопорту.

— Чи треба вам у яке точніше мсце? — запитала водійка.

— Та я й сама не знаю, куди мені точно треба, — відказала Наомі. — Як опинюся там, то й побачу.

***

Марка вона зустріла, коли їй було шістнадцять і вона закінчувала програму розподіленого навчання на станції Гігієя. Якби це було на Місяці, з такими результатами їй би вже було гарантовано роботу інженера на будь-якій з великих корабелень. Та, позаяк вона отримувала не диплом, а лише сертифікат відповідності, мусила провчитися ще три чи й чотири семестри, перш