Читати книгу - "Минуле поколінь, Павлюк Олександр"

- Йди сюди, паскудо!, - Омелянко наставляючи вила ходив навколо снопа сіна.

- Омелю! Та то ж не я роби…, - Доказати слово завадив чобіт, який потрапив прямісінько в око.

- Морду стуль! Не він робив, а хто бляха мені зерно на корми продав?, - Омелян намагався в стрибку дістати інструментом, - Ти, Марцю!

- Та то як то я? Я посере…, - В Мартина полетів другий чобіт.

- Не бзди! Посередник сраний.

Більше кидатися не було чим, так склалося в природі, що в людини є тільки дві ноги.

- Марцю!, - Омелько зробив наче ніжний, а наче й лютий голос, - Не застав палити! То твоє сіно! Злазь звідти!

- Не злізу!, - Викрикував Мартин.

- Ну то як так, око за око, буде шинка, бо з моєї свині вже не зробиш, - Кидаючи погляд в бік подвір’я, - Злазь кажу!

- Я старосту покличу!

- А клич! Хай побачить хто худобу в селі труїть

Мартин кілька секунд мешкався на верхівці снопа, видаючи схвильоване «Ойо йо йо йой», Омелян почав розкидати вилами сіно.

За мить почув гукання своєї дружини.

- Омельку! Там якийсь на коні з барабаном приїхав, а старости нема!, - Сказала підходячи.

- А бачиш!, - Радісно сказав Мартин.

Омелян замахнувся інструментом, від чого той зразу заховався.

- Та лишися ти його!, - Закричала жінка.

- Хто то такий приїхав?, - Одягаючи взуття.

- А біс його знає, шось верещить, в барабани б’є, заради Бога! Йди подивися.

Омелько узяв віткнуті вила в землю, пішов до центральної вулиці села. Мартин трохи визираючи дивився як далеко він відійшов.

- Чо ти там сидиш? Злазь! Ніц тобі не буде.

- Ой Мартусю! Уб’є мене!, - Боязко злазячи говорив Мартин.

- Не вб’є, хоча я би хтіла.

Мартин став на рівні ноги й обережно направився до головної площі, не знаючи кого боятися, Омелька чи його дружини.

Омелян впевнено йшов дорогою, вигуки й звуки військового барабану ставали все чіткішими й голоснішими. Навколо майдану збиралися люди, а по середині стояв вершник, кінь якого перебирав ногами.

- Уважно слухайте! Віват! Обирають гетьмана!, - Б’ючи в барабани, - До Глухова їдьте! До Глухова!

Омелько вийшов на перед.

- Кого обирають?, - Гучно запитав.

- Гетьмана!, - Повторив наїзник, - Ти староста?

- Старости нема, я за нього, - Спираючись на руків’я вил.

- Розкажеш хто не чув, щоб до Глухова їхали! Празник! Віват!

Люди почали перемовлятися між собою, наїзник направився далі дорогою, продовжуючи вигукувати.

- От ти маєш діло, - Повільно вимовив Омелян, коли чоловіка в темно-червоному кафтані й чорних широких штанах перестали чути.

***

- Завтра щоби були готові вишикувати своїх! Надвечір, щоб стояли вбрані!, - Пояснююче командував сотник Олексій Вітренко.

- Всіх?, - Запитав десятник Василь Срібно.

- Всіх. Дивіться аби одежа добре лягала, в одних кольорах, мушкети рівні позачепали! Стаємо біля церкви Миколи, там буде перша процесія, потім містом йдемо.

Олексій кілька секунд мовчав в очікуванні запитань, яких не було.

***

Варта стояла вишикувана біля стіни, дивилися вперед, проводячи очі за Степаном Шабельником, який ходив взад і вперед трохи припустивши голову.

- Значить! Щоб уважно слухали, - Повертаючись лицем до солдат, - Завтра дійство, багато людей наїхало, багато з хатів повиходят. Дивитися за порядком! На мурах очі уважні! На вулицях безпечні! Чули?

Варта разом кивнула.

- Буде їхати процесія, людей з доріг позабирати і дивитися шоб не вилітали, це зрозуміло?

Кивнули.

- Добре.

Степан ще кілька разів пройшов взад і вперед.

- І ще! Зміна цілий день, бо будуть празникувати, шоб дебоші присікали, чули?

Варта кивнула менш енергійно. Шабельник дивився і підняв одну руку догори з вказівним пальцем.

- Останнє. Якщо побачу, що п’єте, будете цілий тиждень зиркати і гівно з відер викидати. Почув Семене?

Семен, який стояв у самому кінці шеренги хутко закивав головою.

- Файно, розходьтеся.

***

В корчмі «Панська воля» люди були метушливіші ніж зазвичай. Перегукувалися, щось викрикували голосніше ніж в буденні дні чи навіть вихідні.

- Ти вже чула?, - Біловолоса худенька дівчина зненацька появилася в дверях і побігла до шинка.

- Шо чула?, - Запитала Оленка.

- Вибори були! Гетьмана обирають, - Виговорила з довольним лицем.

- Та ти кажеш!

- А Богдан твій де?

- Два дні тому приїхав, навіть до мене не зайшов, зразу до центра пігнав.

- Ой, - Дівчина поставила руки на стіл і нахилилася, - Там напевне Федьо у марші буде.

- Та буде, мені, що з того?, - Байдуже сказала Оленка.

- Та як шо? Ну підходить він тобі, - Благаючи сказала дівчина.

- Оксано, не діставай, не треба мені Феді ніякого.

- Треба-треба, - Швидко промовила Оксана, - Скільки дівкою будеш?

- Тобі наляти?, - Відповіла наче не чуючи.

- Ая! Отому наляй!, - Вказала пальцем на дядька, який ледве сидів на стільці.

***

В кабінеті Свирида було темно, ніч зоряна та місячна, єдине джерело світла було на столі, горіло тускло й мерехтливо, хитаючись від найменших хвиль повітря.

Полковник чекав, дивився на заграви, на форми, що постійно змінювались, коливалися, намагався пливти за ними, згадати те, що давно благав вичеркнути з пам’яті, згадав обіцянки нового й ніколи не забутого старого, попри всі намагання.

- Вони узгодили вибір?, - Запитав твердий голос.

В дверях появився високий чоловік, в темно-синій опанчі, лице ховалося в темряві, до якої світло свічки не досягало.

- Так, - Відповів Свирид.

***

- Поскольку обстаятельства сложились в пользу гетьманского присутствия, мы хотим видеть с булавой в руках, - Федір Наумов зробив паузу, зупинився і повернувся до полковника, - Апостола, - Сказав українською мовою.