Читати книгу - "Минуле поколінь, Павлюк Олександр"

- Були. Донька і син.

- Що з ними стало?, - Запитав Євтим.

- Сина Данилом звали, а доню Вірою. Я тоді на службі був, як дізнався, що її до російських польових лікарень хочуть забрати, вона на медицині зналася, мене не раз латала, - Важко розповідаючи, - Данило її саму відпускати не хтів і записався в рекрути туди ж, де вона.

Петро зробив невеличку паузу, згадуючи події.

- Його принесли продірявленого, Віра на солдат ледь не кидалася, але уже був мертвий.

- А що з донькою?, - Запитав Яким.

Петро подивився в очі хлопцю.

- Продовжила лікувати. Казали мені, що плакала коли роботи не мала, - Продовживши за мать, - Померла по дорозі додому, робота ж біля тіл, те гниє, все в крові, якусь холеру підчепила, а холод добив.

- Жаль чути це, - Сказав Іван.

- Уже як років десять пройшло, я всюди діставав гроші, щоб їхні тіла привести, вийшов на командира того відділення, русин, поставив на стіл два мішка монет, сказав: «Що хочеш роби, а їх мені дістань». Він не взяв. Зібрав людей і пішли. Я у житті так не плакав. Щоб своїх дітей поміж мертвих шукати.

З лиця Петра зникло усе живе, запала нова важка й похмура тиша.

- На ті гроші я їх поховав, решту відклав. По службі оселився тут, - Грема завершив розповідь.

- Життя - хаос і страждання, якщо ви знайшли у собі сили його кінець не пришвидшити, то ви сильна людина, - Сказав Дмитро.

Петро непомітно кивнув головою.

- Ви знову праві, пане Дмитре. Бодай я впевнений, що душі їхні упокоїлись і не лежать на чужині. Ну, випиймо ж третій, - Вимовив знову підіймаючись, - Щоб не ховати своїх дітей, аби бавити внуків і жити під своїм дахом!

Якиму третій тост здавався надто важким, він помітив спустошення в словах Петра, крихту безвихідності й відчаю, які він за всіх сил намагався бороти.

Ще трохи усі сиділи біля вогнища, його звук став чутливішим аніж злива на вулиці. Кожен говорив з кимось, про своє. Дмитро з Георгієм, Євтим з Іваном, Андрій з Богданом, господар час від часу добавляв свої коментарі до теми розмови. Яким сидів мовчки.

Згодом вирішили засинати, Петро з Чорноводою відправилися за дровами, щоб підтримувати вогонь, інші почали розстеляти імпровізовані мішки для сну.

Через кілька годин усі погрузилися в сни. Попри необхідність, Яким заснути не зміг. Знову. Лежав під стіною, спершись до неї головою. Довго вдивлявся у вогонь і згадував, крутив слова і спогади. Думав про Софію. Його пам’ять закарбувала безліч життєвих подій, радісних, сумних, дивних, усе тримала під замком і відчиняла лише будучи на самоті. Самотність Якиму була ніч, він любив її, любив спокій, любив Софію.

***

- Якимку!, - Вона пробігла коридором зі світильниками, - Я казала, що ти не зловиш! А не зловиш!, - Говорила дражнячи.

Яким лишень піднявшись сходами зміг щось сказати.

- Я більше бігти не буду! Давай щось інше пограємо.

- Не хочу! Не хочу!, - Вередливо галасала Софія.

- То я тоді, взагалі не буду, - Яким зачепився ногою за килим і гепнувся дупою на підлогу, - Ай!

Софія почала сміятися, підійшла до нього і руками розтріпала волосся.

- Що ти робиш?!, - Яким спробував лягти на підлогу розмахуючи руками.

- Ти шукаєш!, - Вона хутко побігла до найближчої кімнати, яка відкривала двері до ще кількох.

Хлопець лежав розкинувши руки, встав, поправив килим і зайшов за нею. Повсюду були меблі, сховатися в яких легко, а від цього шукати ставало важко. Перевірив велику тумбу з високими заслонками, штори на вікнах, ніде не знайшов.

- Ну я не хочу так гратися!

«Я ніколи не міг її знайти», - Згадував Яким.

***

Вогонь потроху догорав, ставав слабшив. Злива перейшла в легкий спокійний дощ. Темрява на вулиці перестала турбувати, лякати, вона за вікном. Тепло вогнища і спогади. Він повільно тонув, заплющив очі і залишив реальність.