Читати книгу - "За темними стінами, Nox Carmen (Нокс Кармен)"

Мама вхопила мене за волосся та потягнула до великої антикварної шафи. 

— Ні! Ні, мамо, будь ласка, не треба! Відпусти мене, прошу! — викрикувала я тремтячим голосом. 

Сльози скочувалися щоками, у горлі залоскотало. Я судомно втягувала кисень крізь зуби, не припиняючи випрошувати в матері милосердя.  

Дверцята скрипнули, нагадуючи свист кулі, що розсікала повітря, аби навиліт пробити моє серце. Руки матері заштовхали мене всередину шафи. Темрява знову накинула на мене свою шовкову вуаль. Відсунувши одяг, я лякливим кошеням забилася в куток, ігноруючи вереск і звук ударів за дверцятами. Обхопила себе за коліна й почала розхитуватися зі сторони в сторону, наспівуючи під носа якусь пісеньку, аби заспокоїтись. 

Не знаю, скільки пройшло часу, але дверцята нарешті відчинились. Побачила перед собою розхристаного Давида з пошматованою шкірою на грудях. Він з легкістю підхопив мене на руки та притулив до себе. Краєм ока зачепилася за постать матері, що незворушно стовбичила біля дверей, хоча бажання накинутися на мене та здерти шкіру з мого обличчя вбачалося в її потемнілих очах. 

Я зімкнула руки на шиї Давида. Його м’язи від мого жесту на якусь мить напружились, а рука, що тримала мене під колінами, посилила свій натиск. Утім згодом на суворому обличчі виникла замріяна усмішка, що ладна розколоти мою душу навпіл, а зморшка між його бровами розгладилась. 

І тоді весь світ для мене посірів.  

Лише він здавався мені чітким та яскравим. Сяяв мов новорічна ялинка й палахкотів незвичними очима, доки за його плечима здіймалися багряні напівпрозорі крила. Пропалені пір’їни тріпотіли на вітрові, що увірвався в кімнату крізь відчинене вікно. 

— Я тут. Я з тобою, чуєш, маленька? Вибач, що так довго, — зі збитим диханням затараторив Давид. — Будемо повертатись, чи дозволиш показати тобі справді щось прекрасне? — додав більш спокійним тоном. 

Я кивнула.  

Він хрипливо засміявся, злегка прикусивши загостреними зубами свою нижню губу. 

— Це означає так — ми повертаємось, чи так — не тягни й показуй уже це своє «прекрасне»?  

— Не тягни й показуй уже це своє прекрасне, — продублювала його слова та всміхнулась. 

— Тоді тримайся міцніше, Ягідко, конструкція поки що нестабільна. Може злегка хитати. 

Довкола нас закрутився вихор. Образи кімнати потроху змінювалися на щось розмите та блакитно-зелене, поступово набуваючи форм і чіткості.  

Очі засліпило промінням палкого сонця. Я зажмурилася, притиснувшись своїм носом до шиї Давида. Почувся його приглушений смішок. Спохватилася, взяла себе в руки та трохи від нього відсторонилася. Опустила очі на яскраво-зелену траву та, впоравшись із тремтінням, попросила: 

— Можеш поставити мене? 

Давид виконав моє прохання. Відчуття прохолодної роси під босими ногами було настільки реальним, що я не стримала захоплення. Пройшлася вперед-назад, ковзаючи ступнями по слизькій траві, неначе на ковзанці.  

Ми знаходилися на відкритій галявині, на якій одна-однісінька росла яблуня, розкинувши густе коріння. Удалині розмістився ліс, прихований від нас легким серпанком, а за ним хребти засніжених гір. 

Вдосталь насолодившись казковим краєвидом, я звернулася до Давида, що весь цей час уважно за мною спостерігав: 

— Чому відобразився мій кошмар? Це ж ти вдихнув той порошок, і це я мала б тебе рятувати. 

— Не забивай собі цим голову. Я розберусь, коли прокинемось. 

— Відповідай на запитання, Давиде! — вимовляючи його ім’я, здригнулася. Настільки воно видавалося неприродним. Може, мені тепер його Молохом називати? 

— Навіть так? — він засміявся та схрестив руки на грудях. — Наказуєш мені? Думаєш, у тебе є таке право? 

— Це не наказ, а прохання. Я хочу знати, що сталося... 

— Мені подобається, — промовив одночасно зі мною. — Готовий виконувати всі твої накази, тільки у більш... інтимній атмосфері. — Давид згодом зітхнув, наче пояснення, що я у нього вимагала, позбавляло його не лише сил, а й терпіння. — Це такі розваги у Тана. Він любить перекручувати реальність. Чіплятися за страх, який завжди добре відчуває, та доводити цим свою жертву до божевілля. Тан не загрожує нечисті, але зараз він зліший, аніж зазвичай, бо просидів занадто довго у своїй клітці. Тому не залишайся в академії наодинці. Той, хто буде поруч, виведе тебе з-під його навіювання. Я не завжди маю змогу бути з тобою. 

— Хто він?  

— Повір, ти не хочеш цього знати, — безрадісно посміхнувся Давид. — Нам уже час. 

Він клацнув пальцями.  

Шия занила від незручного положення та твердої поверхні. Я неспішно підвела голову, намагаючись не робити різких рухів. Перед очима розлізлися багряні плямки, немовби я весь цей час дивилася на сонце.  

Покосилася на Давида — він теж виглядав пошарпаним, навіть глибокі подряпини на грудях зі сну перенеслись у реальність. Мить — і вони затягнулися, не залишаючи після себе навіть шрамів. 

— Ого, нічогенька регенерація, — хихикнула Дарина, що ледве трималася на ногах і зараз спиралася на парту поряд. — Ти точно чаклун? 

Ця фраза була кинута як жарт, проте очі Давида все ж загрозливо звузились. Відьма цього не помітила, натомість помітив Артур. Його густі брови полізли на очі, вдивляючись в обличчя демона, а щелепи міцно стиснулись. Навіть крізь загальний галас нечисті, що поступово виринала зі сну, я почула, як скрипнули зуби брата. 

Не сумніваюся, він усе зрозумів.