Читати книгу - "Полювання на чорного дика"

Дорогою Лізу мало не знудило в автомобілі. Ледве встигла на мигах показати, щоб він зупинився. Довго стояла схилена віддалік, не дозволяючи йому наближатися.

Марко не втримався, підійшов.

— Ну, що ти, моя маленька? Що з тобою?

Її і без того бліде обличчя аж позеленіло. Торкнувся губами прохолодного чола.

— Як повернемося до Лондона — я приб’ю цього Корнуелла! — проказав крізь зуби.

Однак, з іншого боку, Ліза була зараз біля нього, поруч… Він міг допомогти їй! Опікуватися нею. Як би він почувався, знаючи, що залишив її вдома хвору, одну з малою Маргаритою?

Подав їй флягу з водою. Вона прополоскала рота, знесилено виплюнула на траву. Підвів її до автівки, притримуючи за талію, бо вона тремтіла і хиталася, наче п’яна.

— Ластівочко, може, трав’яного чаю трохи вип’єш? Тобі треба негайно до лікаря… — мовив, заводячи авто.

Ліза важко ковтнула клубок, що усе ще стояв їй у горлі.

— Мабуть таки вип’ю чаю, — силувано усміхнулася вона, наливаючи з термоса до розкладного горняти трохи запашної рідини. — Ти не хвилюйся, любий! То усе винні… оті не дуже свіжі устриці, якими ми пообідали в Руані!

— Устриці були свіжі, кохана. Ти, напевно, з’їла їх усмак… — проказав Марко, витираючи своєю хустинкою її, наче дитину.

Вона справді лукавила, бо устриці були надсвіжі! Щойно виловлені, приправлені лимонно-м’ятним соком та морською сіллю.

Ліза шморгнула носом, усміхнулася, дістала із сумочки маленьке срібне дзеркальце і взялася підмальовувати зблідлі вуста помадою. Одним із тих відтінків, які він любив найбільше, — ніжно-сливовим, звабливим, що робив і без того її прекрасні, витончені риси обличчя чіткими, яскравими, приголомшливо вродливими.

Скоро до її щік повернувся здоровий колір та рум’янець. Коли ж дісталися готелю, свіже альпійське повітря і трав’яний чай повернули їй добре самопочуття. Вперлася — до лікаря не піде.

І ось тепер вона зовсім почувалася добре… По-дитячому солодко спала, обійнявши край подушки.

Бретелька Лізиної нічної сорочки трохи зсунулася з плеча, мереживо відхилилося, оголюючи звабливі, округлі груди.

Марко торкнувся губами її чола. Жару не було. І зрадливого холодного поту теж.

Він полегшено видихнув. Вкрив її. Стулив очі, подумки шепочучи дев’яностий псалом.

«Не буду боятися жахіття вночі, стріли, що летить вдень, язви, що блукає в пітьмі… моровиці, що чинить згубу свою опівдні…»

Мертві тіла Елізабет та Марго на секційних столах стояли перед очима. Немов застигло те кляте видиво у мозку!

Поволі підвівся, сів. Намагаючись не розбудити Лізу, одягнув теплий халат, босими ногами намацав капці.

Думка була ідіотською, але, напевне, тільки це зараз поверне його до тями. Нечутно вийшов зі спальні, а далі — з апартаментів, замкнувши двері на ключ, вкинув його до кишені. М’який персидський килим, що встеляв коридор готелю «Людвиг Баварський», робив його кроки майже нечутними.

Унизу з-за своєї конторки на нього з подивом зиркнув нічний портьє — причепурений і прилизаний, при повному параді, наче на дворі не глуха ніч, а білий день. Німці — вони такі… завжди, за будь-яких обставин елегантні та акуратні. Підхопився, вибіг з-за дерев’яної стійки — чи, бува, не сновида їхній постоялець.

— Гере Макміллан? — покликав несміливо. — Усе гаразд?

Марко кивнув.

— Усе добре, не турбуйтесь. Вирішив пройтись, подихати нічним повітрям.

— Гере Макміллан, надворі прохолодно… — ввічливо зауважив портьє.

— Нічого страшного.

— Як бажаєте, гере Макміллан… Головне — не застудіться. Або ж, коли повернетеся, я заварю для вас чашку альпійського чаю. Можу додати крапельку «Ягермейстера»… коли бажаєте, — запопадливо додав він. — Усе за рахунок закладу…

Марко видихнув.

— Ви дуже люб’язні, гере Штайнер, але не потрібно. Дякую.

Швед вийшов з готелю, збіг, наскільки то було можливо у нічних капцях, мармуровими сходами, і рушив добре освітленою алеєю у напрямку Лебединого озера.

Ця вереснева ніч і справді була прохолодною, та Марко наче не відчував того холоду. У носових пазухах усе ще стояв уявний сморід формаліну, у грудях пекло, наче він і справді надихався його наяву, а не уві сні.

За густими кронами дубів мирно спав Фюссен. Вгорі, геть білий на тлі порослих деревами скель, під шум недремного водоспаду зорив у ніч замок Нойшванштайн. До озера було зовсім близько. Усього якихось кроків двадцять-тридцять.

Марко роздягнувся. Збурив спокійне плесо, майже не відчуваючи холоду, розсік руками заснулу поверхню води. Вона слухняно розступилася колами, підштовхнула вперед, немов заохочуючи до цього дивного нічного запливу.

І Швед поплив. Поплив просто уперед, більше не вслухаючись у плюскіт води, не вдивляючись внутрішнім зором у видіння, що раптом поблякли від того холоду. Поплив, далі і далі від берега. Залишки нічного жахливого сновидіння танули, зникали разом з уявним смородом формаліну у носі.

Пірнув, виринув на поверхню і лише тепер позбавився нічного тягара. Який же сон жахливий йому наснився! Він плив назад. Швидко і впевнено долав простір водного плеса. Тепер холод зводив руки і ноги, та Марко не зважав. Зачувши дно, звівся і побіг до берега так швидко, наскільки міг, боляче забиваючи пальці на ногах об кострубато обточене водою каміння. Зацокотів зубами. Розтер задубіле від крижаної води тіло, одягнув піжаму, загорнувся у теплий халат, взувся у капці.

Господи, бережи мене від таких снів, а моїх любих Лізу та Марго від такого жахіття! Прости мені, Господи, бо маю безліч гріхів… Але не вони, на них нехай мої гріхи не віддаються! Бережи їх щомиті! Краще я! Нехай краще я загину! Але не вони… Молю тебе, Господи! Молю!

Вода усе ще стікала з волосся за комір. Швидким кроком, майже бігом, аби зігрітись, він рушив до готелю, налякавши до напівсмерті своєю появою закохану парочку.

Забувши про все на світі, хлопець і дівчина пристрасно цілувалися подалі від зрадливого світла нічних ліхтарів під гіллястим дубом.

Коли він ішов до озера, їх тут не було. Вочевидь, закохані, покинувши більш затишний сховок, дійшли аж до готелю, та усе ніяк не могли розпрощатися.

Маркові було досить кинути поглядом, щоб по білому фартушку впізнати юну тендітну покоївку Грету, доньку гера Штайнера, і готельного водія Фріца. Дівчина вранці прибирала у їхніх із Лізою апартаментах, тому Марко впізнав її, а під вечір гер Штайнер, що саме заступив на нічне чергування, особисто представив Елізабет Грету як свою доньку, запевнивши, що за будь-якої потреби Ліза може звернутися до дівчини.

— Entschuldigen Sie bitte unser Verhalten, wir werden die Ortlichkeit umgehend verlassen! — поспіхом проказав хлопець. — Пробачте нас за таку поведінку… Ми зараз вступимося!

Марко тільки усміхнувся собі під носа. А якби на його місці