Читати книгу - "Полювання на чорного дика"

Криваві бризки миттєво перетворювалися у кривавий фонтан і тіло ворога обм’якало у сталевому обручі Маркових рук, ще якийсь час билося в останніх конвульсіях, з перерізаної шиї виривалися хрипи, булькотіння…

Та він не мав часу споглядати, ненавидіти, а тим паче тішитись тій смерті. То був його обов’язок — безшумно зняти ворожих вартових.

Або сьогодні він, або ж завтра ворожі диверсанти, не панькаючись, порішать їх.

То була війна. Війна, що перетворила українців на розмінну монету, на гарматне м’ясо, а благодатну українську землю на поле бою іноземних держав, іноземних государів…

У його батька, Олексія Шведа, з Марком про це завжди була розмова коротка. Батько, на відміну від матері, не витав в ілюзіях.

«Живий? Слава Богу! В Ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Хочеш посповідатися по-бабчиному, по-протестантськи, наодинці, чи підеш із нами зрання до костелу?»

Сам. Бо ж прабабця Гелена завжди йому читала з Біблії, як був малим:

«Один-бо Посередник між Богом і людьми, Чоловік Ісус Христос…»

ОДИН!

Не ксьондз, не батюшка, не апостоли, не святі та блаженні, бо й вони смертні є чи були, що потребували спасіння Господнього та прощення гріха. А тілько один Господь Ісус — безгрішний, тілько Він один є Посередник!

Бо ж якщо окрім Христа є стільки заступників та покровителів, якщо можна молитися окрім Господа ще до когось, то для чого ж тоді Ісус страждав на Хресті? Задля чого вмирав у муках і воскресав для нашого виправдання, коли Його Посередництво будь-ким іншим замінити можна?

І ще додавала бабця Гелена з Євангелія від Матвія:

«А ти, коли молишся, увійди до своєї комірчини, зачини свої двері і помолися Отцеві своєму в таїні…»

Найгірше почувався, коли, повернувшись додому, втрапив у мамині обійми. Вона цілувала його обличчя, очі, щоки, тулила його руки до свого лиця. Приходила ще до світання, сідала біля нього сонного і гладила волосся, як у дитинстві…

Колись воно у Марка було кучеряве і біляве, як пух у кульбабки… То все польське коріння матері — з тієї сторони були всі біляві і блакитноокі. Марко вдався до маминої родини. А з татового боку родина вся — кароокі, чорняві та смагляві. Вишневецькі. Колись можновладні господарі України-Руси та навіть на певний час — Московії.

Мамину ласку було терпіти нестерпно тяжко. Мамо-мамо… Якби ти знала, скільки душ я оцими руками погубив… Навіть отого, зі щербатими зубами, обпоєного «балтійським чайком» революційного матроса під Крутами. Навіть її… Олесю… Олесю Біличенко… «Червону Офелію»…

Кроки лунко розліталися сполоханими птахами. А він усе йшов і йшов тим довгим прямим, як натягнута струна, коридором мрецької, і ніяк не міг дійти до дверей, з яких так нестерпно смерділо формаліном.

Ну чисто тобі Кам’янець… Це ж треба, така схожість.

Що він тут робить, Марко не знав. Можливо, йому то зараз скажуть у секційній?

Нарешті двері. Шарпнув на себе ручку і зайшов, від несподіванки примруживши очі. Таке яскраве освітлення після похмурого коридору! Аж зіниці виймає… Запах формаліну наче стих, чи то, може, він призвичаївся до того смороду?

У глибині секційної зали поряд — два столи. На них — тіла небіжчиків, вкриті білими простирадлами. Літній патологоанатом спиною до Марка щось складав до навісної шафки.

— Добридень… — Марко промовив, чи навіть не встиг. Проте подивувався, що оте «Добридень!» було українською, а не англійською чи французькою…

Патологоанатом повернувся на його кроки раніше, ніж на слова. Яскраве світло немов стало ще яскравішим. І Швед закляк від несподіванки. Закляк від усвідомлення того, що така річ просто неможлива!

Перед ним у своїй незмінній білій шапочці і мішкуватому лікарському халаті, підперезаний закривавленим, схожим на різницький, шкіряним фартухом стояв… КРЕНЦЕЛЬ.

— Ви? — тільки й прошепотів Марко, вдивляючись у знайоме, вихудле обличчя літнього патологоанатома. — Як? Як ви тут опинилися, пане Кренцелю? Як вам вдалося дістатися…

Та Кренцель нічого не відповів. Тільки поманив його пальцем і вказав поглядом у бік столів із вкритими простирадлом тілами. Марко і собі глипнув у бік тих небіжчиків. Навіщо йому це… Здурів старий, чи що? Замість привітатися, замість…

Та Кренцель безмовно вказав йому на столи знову. Марко відчув, як усередині все обірвалося, похололо… Нерішуче, мабуть уперше в житті нерішуче, він зробив крок у бік тих столів, не зводячи погляду з дивного Кренцеля.

Той знову хитнув головою. Якось різко і навіть сердито, не промовляючи, як і раніше, ні слова. Сердитим Кренцеля Маркові бачити ще не доводилося. Попри свою не вельми приємну професію старий був чи не найприємнішою у спілкуванні людиною…

Ще крок… Та що ж це таке… Навіщо йому ці мертві здалися? Кренцель вперто дивився на нього, немов наказуючи поглядом підійти ще ближче і зняти простирадло. Якого дідька!

Марко підійшов ближче… Він уже міг розрізнити під простирадлом обриси стрункого, тендітного тіла… Мабуть, жіночого. Так і є… Ось же, тонка, дивовижно прекрасна і мертвенно-нерухома жіноча рука звисає з-під простирадла… Рука молодої жінки.

Марко важко ковтнув повітря. І воно розпеченою лавою покотилося просто в легені… Господи… На руці була обручка. Моторошно знайома срібна обручка з яскраво-синім сапфіром… Обручка Елізабет!

Марко одним швидким рухом шарпнув простирадло з тіла. А потім закричав, заревів, немов поранений звір, в якого загнали нагостреного баскського списа.

Перед ним лежала бліда, з навіки заплющеними очима… Елізабет! Його Ліза!

— А-а-а-а-а! — він кричав, не вірячи тому, що бачить. Схопив холодну руку…

МЕРТВА! Ліза мертва!

Немов навіжений, він кинувся до іншого столу. Простирадло вкривало інше тіло, невеличке… немов дитини.

Марко відчув, що від страшного здогаду йому мутиться розум. Із силою шарпонув простирадло…. І знову закричав, знетямлений, від гострого болю в грудях, у мозку, у всьому тілі…

То була Маргарита! Його донька!

Марко відчув, як у грудях спирає легені, як повітря не вистачає, він просто нездатний вдихнути… Клятий запах формаліну розпікав легені, наче вогонь у печі.

— Боже… Боже… Як же це? Чому? Коли? Боже! Бо-о-о-же, ні-і-і!

* * *

Швед розплющив очі, мокрий від холодного поту.

На стіні блимав нічник, він лежав на широкому ліжку, геть задиханий і знесилений після страшного сну. Усе ще намагаючись зорієнтуватися у часі, реальності та просторі, Марко повернув голову.

Поруч солодко спала Ліза. Посопувала, як завжди.

Всю дорогу з Лондона до Фюссена вона погано почувалася, хоч і вдавала бадьорість та жвавість. Сказала, що то застуда, і він наполіг, щоб вона випила