Читати книгу - "Полювання на чорного дика"

Погляд нічного портьє з-за конторки демонстрував суміш здивування і тривоги.

— Що трапилося, гере Макміллан? — стурбовано запитав Штайнер, прямуючи до Марка. — Я можу чимось допомогти?

— Можете. Гере Штайнер, ваша пропозиція ще в силі? — поцікавився Швед, зупинившись напроти.

— Перепрошую, гере Макміллан?

— Ви пропонували мені трав’яний чай із крапелькою «Ягермейстера», гере Штайнер… — з посмішкою проказав Марко. — Визнаю, зараз це було б доречно.

— Звісно, звісно, аякже! — чемно відказав нічний адміністратор, кивнувши своєю напуцованою головою. — Комфорт наших клієнтів для нас понад усе… Присядьте, гере Макміллан, ось тут у крісло… Там поруч є теплий плед… Так-так, отой, картатий, із верблюжої шерсті. А я — миттю!

Гер Штайнер і справді впорався на диво швидко.

— На такий випадок ми завжди маємо для наших гостей термос із свіжозавареним трав’яним чаєм! — скоромовкою пояснив він, несучи до Марка тацю з елегантним порцеляновим горням на блюдці. — Ніякого вам новомодного гімалайського бур’яну, гере Макміллан! — проказав не без гордості. — Тільки наші альпійські трави! А до чаю — найкращий баварський мед! — гер Штайнер виклав поряд з горнятком мініатюрне пуделко з прозорим солодким золотом. — І, як обіцяв… крапельку «Ягермейстера»! — усміхнувся він, відкорковуючи почату плящину легендарної настоянки.

— Бажаєте до чаю додати чи може усе-таки наповнити кілішок?

— Краще кілішок, — зітхнувши, проказав Марко.

Терпкий «Ягермейстер» зігрів миттю. Розтікся теплом по венах, даруючи приємне розслаблення…

— У нас ще є чудовий анісовий шнапс, гере Макміллан, — мовив портьє, — із особистих запасів…

— Ні, дякую, гере Штайнер, — Марко похитав головою, — на сьогодні досить… Дякую за турботу і чай. То скільки я вам винен?

— Ні-ні! — запротестував нічний портьє. — Це для наших гостей, за кошт закладу, — повторив він, — не турбуйтеся, гере Макміллан!

— Добраніч, гере Штайнер…

— Добраніч, гере Макміллан!

Вже у ванній кімнаті Марко енергійно витер усе ще мокре волосся рушником. Тепер він почувався зовсім добре.

Увійшов до спальні. Елізабет, солодка і спокуслива зі сну, сиділа, втопаючи у численних подушках, сплівши руки на грудях, просто нижче вишуканого мережива її сорочки, несвідомо підперши руками груди, від чого ті видавалися ще звабливішими.

— Ну, ось! — тихо проказала вона.

Світло нічника вихоплювало із сутінок обличчя Лізи і її розгублений погляд.

— Марку? Що сталося? — у голосі здивування і тривога. — Де ти був? Я… я налякалася… Прокинулася, тебе немає… Взагалі… Ще б трохи і йшла б тебе шукати.

— Усе добре, люба. Я виходив трохи подихати нічним повітрям, — неохоче відповів він.

Елізабет гмикнула.

— У тебе наче мокре волосся?

— Так, — не вдаючись у пояснення мовив Швед.

— Ти… купався в озері? — не вгавала Елізабет.

Марко кинув на спинку крісла халат і подивився на Лізу. На її звабливі груди, на сонний, сердитий вираз обличчя.

— Ти що, насправді купався? — запитала вона знову.

Марко розстібнув піжаму. Влігся біля неї.

— Так, — відповів він, — подумаєш… поплавав туди-сюди!

— Марку? — таким самим збентеженим тоном перепитала Ліза. — Кінець вересня надворі! Альпійське озеро… Вода, мабуть, крижана…

Далі присунулася ближче, вдихнула повітря, торкнулася його губ своїми губами, а потім їх облизала.

— Що за присмак? Маркусю… Ти випивав?

— Так, випивав. Чай з «Ягермейстером», — коротко відповів він, загортаючи її в обійми.

Вона вмить відчула прохолоду його шкіри, провела пальцями по мокрому волоссю.

— Маркусю… Та ти ж крижаний!

— Я хочу тебе! — прошепотів між поцілунками. — Лізо…

Вона більше не розпитувала і не сперечалася.

Всотуючи гарячим зі сну тілом прохолоду його шкіри, а вустами смак «Ягермейстера», що залишився на його губах, потонула у Маркових обіймах і поцілунках, обплела його собою, наче лоза, розчинилася під вагою його тіла, злилася з ним в єдине ціле.

В голові промайнула остання, сповнена сенсу думка. Навіть не думка, а подив з того, що колись могло бути інакше. Що тоді, у номері вишуканого варшавського готелю «Брістоль», де сталася їхня перша з Марком шлюбна ніч, вона соромилася оголити перед ним своє тіло; що від його поцілунків вона блаженствувала і ніяковіла одночасно, що кожен його дотик видавався їй таким непристойним і жаданим…

Її ж виховала на добротній консервативній британській моралі тітонька Мег. Як же могло бути інакше! Леді не годиться те, леді не годиться се… У ліжко до чоловіка — тільки у довгій нічній сорочці, застібнутій на усі ґудзички аж до шиї! Ніяких новомодних мереживних комбінацій, ніякого оголеного тіла… Це непристойно! Розпусно! Негідно добропорядної англійської леді!

Але тоді у варшавському «Брістолі» вона була вже далеко від тітоньки Мег і її старомодних настанов. Тепер вона належала тільки йому, Маркові! Душею і тілом! Тоді, як і зараз, вона танула, наче віск, у його обіймах, просякнута його коханням.

Наскрізь. Назавжди. Навік.

А він не зупинявся, не зважав, ліпив, творив із неї Жінку; цілував її груди, пестив її стегна, дарував таку безсоромну ніжність і відчуття, про які вона раніше не підозрювала, про які і думати не могла…

Дивувалася, що раніше могла жити, мріяти про нього, не знаючи його таким. Що, мабуть, отак кохалися в Едемському саду перші люди ще до гріхопадіння, коли не усвідомлювали власної наготи.

А потім у неї під серцем зародилося інше життя, часточка Марка і її самої — Маргарита…

— Я кохаю тебе, — промовив він, цілуючи її вуста.

— Усе ще? — розсміялася вона.

— ЗАВЖДИ.

Якийсь час Елізабет вдивлялася в Маркове обличчя, наче то було обличчя незнайомця, хоч вона знала його, здається, до найменшої рисочки. Провела кінчиками пальців по «гусячих лапках» біля очей, по чолу і щоках.

— Що? Постарів? — гмикнув він.

— Не кажи дурниць, Маркусю, — промовила у відповідь вона, цілуючи його очі, — нічого ти не постарів. Просто дивлюся на тебе. Ти… найпрекрасніший чоловік, якого я коли-небудь могла б зустріти…

— То ти — моє диво… Бо я не мав би життя без тебе…

— Тільки не роби більше так!

— Як?

— Що за вигадка — серед ночі плавати в крижаній воді! Пити «Ягермейстер»… без мене…

Швед важко зітхнув.

— Не буду. Без тебе більше не буду.

— Ти кохався зі мною так… наче востаннє, — прошепотіла Елізабет за якусь мить.

— Гм-м-м…

— Що трапилося, любий мій? У мене якісь недобрі передчуття…

— Нічого не трапилось, — Марко знову загорнув її в обійми, — просто наснився дурний сон. Дуже поганий. Про тебе і Маргариту. І я…

Ліза пхикнула.

— І ти не придумав нічого кращого, ніж поплавати у крижаному озері…

— Ти розумієш… Мені іноді сняться такі сни… Сни, у яких я отримую певний керунок чи підказки… Нечасто, але сняться… І я…

— Що ж тобі наснилося?

— Дурня… — зітхнув Марко. — Озерна вода уже змила все.

Елізабет лукаво