Читати книгу - "Наздогнати мрію, Ерін Кас "

— Невже в цьому є необхідність? — запитую, а він усміхається. Здається він сьогодні у гарному гуморі, бо ще жодного разу не бачила на його обличчі стільки усмішок.

— Від тебе це почути буде набагато цікавіше, — своєю відповіддю підтверджує, що деяку інформацію про мене знає.

— Навіть не знаю, — ніяковію від його пильного погляду. — Може, тебе щось цікавить?

— Чому така професія? Якщо правильно зрозумів батьки підприємці? — навіть не приховує того, що дізнавався інформацію про мене.

— Так. І я весь вільний час проводила у магазині. Спочатку, коли була меншою, мені страшенно подобалось стояти за прилавком й спостерігати як продавчиня зважує на вагах. У трохи старшому віці допомагала, бо так було потрібно. А у п’ятнадцять почався бунт, — зітхаю й роблю ковток вина.

— Невже таке миле створіння, що сидить переді мною, вміє бунтувати? — викликає своїм подивом у мене усмішку.

— Ну, коли тобі все забороняють… А кожні вихідні потрібно сидіти у магазині, — розводжу руками, — так, бунтувала. Я не мала права поїхати з друзями на природу, зустрітись вдень з подругою і сходити хоча б на пляж. Про море взагалі мовчу, бо у батьків не було часу мене туди возити. Єдиними подорожами було відвідування бабусі. Після закінчення школи категорично відмовилась вступати на економічний й обрала професію, від якої отримую насолоду. Якщо чесно, у нас не дуже близькі стосунки. Все якось розвалилось.

— Ти не отримала підтримку, коли очікувала, — говорить впевнено, а я не заперечую.

Так, я гадала, вони мене зрозуміють, але цього не сталось. Єдиною приємною подією для них був мій переїзд до Артема. На диво, вони дуже гарно його прийняли. Ще на етапі нашого знайомства, він допоміг їм з документами, звернувшись до якогось свого знайомого. І став для моїх батьків завжди бажаним гостем. Але цього Дмитру я точно розповідати не збираюсь.

— Відчуваєш себе самотньою?

— Ні. Я звикла. В мене є чудова подруга тут, і бабуся неподалік, у селі. Це моя потужна підтримка на всі випадки в житті. Ну, а ви? Ой, ти, — усміхаюсь, бо ніяк не звикну до цього звертання. — Батьки пишаються сином?