Читати книгу - "Усі в моїй родині — вбивці, Бенджамін Стівенсон"

Софія наморщилась і закліпала очима, наче з’їла щось кисле. Вона не чекала цього почути. Щоправда, я не розумів, що саме її приголомшило: те, що в її кімнаті хтось був, чи те, що мені це відомо.

— Поки ти була в мене, — пояснив я. — Пам’ятаєш, як задзвонив телефон? Це був хтось із твоєї кімнати, бо коли я перетелефонував, слухавку взяла ти. Я подумав, що хтось міг щось шукати й випадково зачепив клавішу швидкого набору.

— «Хтось»? Ти думаєш, що це був Зелені Черевики? Думаєш, він був у моїй кімнаті? Шукав гроші?

— Так, я про це подумав.

— І що я прикінчила вибивайла, захищаючи себе?

— Або хтось убив його заради тебе.

Софія замислилась на мить. Я не детектив, тож мені було складно зрозуміти, образилась вона чи просто думає, як замести сліди.

Тоді сестра схилила голову набік і запитала:

— Перш ніж я відповім на це непристойне звинувачення: ти вже вирішив?

— Ти про гро?.. — Я згадав, що вона просила не кричати про це. — У мене ще не було…

— То ти ще нічого не вирішив?

— Не вирішив.

— А якщо я скажу, що моє життя в небезпеці?

Софія взялася вистукувати пальцями по столу. Я поклав свою руку на її.

Намагаючись надати своєму голосу всієї серйозності (що для мене вкрай незвично й складно), я запитав:

— Це правда?

Звівши на неї очі, я помітив, що Софія ледь тамує посмішку. Уже за мить вона не стрималась і вишкірилася від вуха до вуха:

— Ну ж бо! Ти себе чуєш? Вибивайло? Як у мафії? В Австралії взагалі є мафія? Я думаю, це все твої расові упередження, бо я з Південної Америки.

Вона комічно наморщила носа.

— Тоді це був би картель, а не мафія, — сказав я. — І до тебе вирядили б якогось наркокур’єра. Тобто якби це були стереотипи.

— Ох, так, у такому разі… В’яжи мене.

Вона покірно випростала руки.

— Вибач. Я втомлений. Певен, що це не виправдання, але мені важко мислити тверезо.

— Та нічого, я тебе розумію. Знаю, що це здається підозрілим: я приходжу просити в тебе грошей, а наступного ранку на території знаходять задубілого чолов’ягу. Слухай, я попросила, бо в тебе є повна сумка і я не вважаю, що Майкл заслуговує на них, а мені вони й справді потрібні для дечого. Але це особисте. А тепер, будь ласка, поговорімо про щось інше.

— Тобі не сподобаються інші теми, які крутяться в моїй голові, — сказав я, нарешті витиснувши з неї хихотіння. Схоже, ми знову друзі. — Отже, ти хочеш удати, що тобі цікаво, чи міцно я спав сьогодні або чи сподобався мені подкаст, який слухав дорогою сюди? До речі, на обидва запитання я відповів би: «Не надто». Ще є теми «Чорний Язик» та «Інше».

— Гаразд, я скажу тобі, що нічого катастрофічного не сталося. — Говорячи це, вона вистукувала ложечкою по краєчку чашки. Мені подумалось, що ритмічне дзенькання допомагає Софії не надто заглиблюватися в спогади. Водночас цей рух не здався мені несвідомим: схоже, вона робила так, бо вважала, що це здається буденним і невимушеним. — Я не вперше втрачаю пацієнта.

Отже, тема «Інше».

— Але не подумай, що мені байдуже, бо це не так. Мені паскудно. Щоразу. Але операції мають ускладнення. У нас є новітні технології та чудові ліки, але навіть найменші втручання мають свої ризики. Навіть зламана рука може вбити, якщо в тебе станеться емболія. Ти знав це?

— Це те, що сталося з твоїм пацієнтом?

— Слухай, я просто людина. Я виконую свою роботу. У мене бувають гарні дні й не дуже.

— Хочеш сказати, що ти помилилася? Ти першокласна спеціалістка, Софіє. Марсело довірив тобі своє плече, а воно потрібне йому, щоб драматично стукати кулаками по столах у судових залах. Це те саме, що оперувати на голосових зв’язках Бейонсе.

— Ти трохи перебільшуєш, як на мене. А тато… що ж, ти знаєш, як він любить усе контролювати. — Вона знову дзенькнула ложечкою. — Я вже думала про це так і сяк і можу чесно сказати, що ні, я не помилилася. Я все робила правильно в тій ситуації, яка склалася. Якби таке сталося ще раз, я робила б те саме. Експертиза мене виправдає. Просто люди, які подали позов, мають зв’язки в адміністрації лікарні, тож справа трохи затягнулася. І через це дехто розпустив язика.

Погляд Софії метнувся в бік Евонни. Може, мені лише здалося, але та миттєво відвела очі, наче Софія підбила більярдний м’яч, який зрикошетив від стіни й ударив її у спину. Евонна не мала ніяких зв’язків у медичній сфері, та й узагалі я не назвав би її впливовою людиною. Я обвів поглядом залу. Енді роздобув десь колоду карт (або, може, він завжди носив їх при собі на випадок, якщо хтось захоче подивитися на аматорські фокуси — це було на нього схоже) і тепер розважав себе пасьянсом. У протилежному кутку Люсі затиснула в губах цигарку. Ні, я не збрехав про її останню цигарку. Перш ніж Люсі запалила її, до неї підійшов офіціант і попросив вийти надвір. Люсі тужливо зиркнула на засніжене вікно, рама якого аж рипіла від натиску завірюхи, і сховала цигарку в кишеню.

Я досі думав про Евонну.

— Коли проводять експертизу операції, то враховують алкоголь? — запитав я.

— Чому ти про це подумав?

— Що ж, ти знаєш, як Евонна ставиться до алкоголю. І вона справді на тебе напосідається. Я гадав, вона зла, бо вважає, що ти псуєш нам вихідні своїми теоріями про вбивство, а тепер бачу, що вона намагається виставити тебе безвідповідальною п’яницею, а ми з тобою знаємо, що це не так. Мені здалося, що її щось зачепило за живе. — Софія набрала повні груди повітря, щоб відповісти, але я вчасно похопився. — Ні, вибач. Слухай, мені явно треба навчитися опитувати людей, не звинувачуючи їх на кожному кроці. Я просто кажу, що після того нещасного випадку Евонна з головою поринула в усі ці клуби анонімних алкоголіків. Вона знає там усе вздовж і впоперек, її поважають. Вона була б гарною спільницею. Якщо це стосується алкоголю. Ти знаєш, що ми завжди тобі допоможемо.

Софія пирхнула.

— О так, ще та святенниця. Схоже, ти дещо призабув, якщо вважаєш, що вона змінилася після нещасного випадку. Так, вона спробувала кинути й протрималася кілька тижнів. Але в неї добряче їхав дах. Татові з Одрі довелося взяти все у свої руки, щоб нарешті вона схаменулася. Це не та