Читати книгу - "Полювання на чорного дика"

Отже, справу зроблено. Тепер потрібно просто чекати. Чекати… Це завжди найважче. Але те, що Сталін включився так енергійно, додавало впевненості, що фінал може бути цілком передбачуваним і той самий Сталін руками своїх підручних доведе гру до логічного завершення.

За якийсь час бунтівного маршала Тухчевського, а разом із ним й інших офіцерів керівного складу Червоної армії може буде знищено як німецьких шпигунів, як фізичну загрозу самому вождю та державному устрою СРСР…

Найкумедніше те, що у Кремлі годі й шукати більш пронімецької людини, ніж Сталін. Хіба не він вітав співпрацю з Німеччиною від моменту смерті Леніна? Його бачення не змінилося й тоді, коли до влади прийшов Гітлер. Навпаки, тріумфальна перемога нацистів зміцнила його переконання у необхідності дружби з Берліном.

Та коли навіть він і здурів у прагненні безроздільної влади новітнього диктатора, то у будь-якому разі для української справи це може піти тільки на користь. Українці й самі можуть шукати союзу з Німеччиною, як того вимагає історичний момент й тверезий прагматичний розрахунок. Якою б неприємною й небажаною не видавалася співпраця з Третім рейхом, німцями та усім їхнім ресурсом, просто гріх не скористатися можливістю!

На цей союз треба погоджуватися в усіх аспектах, а надто у військовому, щоб українські вояки могли отримати у німецькій армії гідний вишкіл та опанувати воєнне ремесло. Як же інакше, без зброї, неуками можна вибороти свою державу?

Марко добре знав, що Євген Коновалець не був у захваті від можливої військової співпраці з німцями і повсякчас наголошував, що усе те може виявитися примарною ілюзією. Більш ніж обережно до такої можливості ставився й еміграційний уряд УНР, й натомість ратував за розбудову власних, суто українських військових формувань…

Господи… за які гроші?! Де узяти необхідні фінанси, щоб ті українські військові угрупування можна було створити?

Навіть добуте ним тарнорудське золото давно кануло у забуття… Пішло на допомогу українському підпіллю, емігрантським колам, оперативну роботу спецслужби, кур’єрів і зв’язкових, на вироблення потрібних документів, ба навіть на банальні хабарі при перетині кордонів.

Усе, що від скарбів Святої Маргарити Шотландської залишилося на згадку, — дорогоцінна брошка із смарагдом, яку взяв самовільно для Елізабет. Вона іноді пришпилювала її до коміра пальта чи скріпляла нею хустинку.

Більше нічого… усе розійшлося на бездонні потреби української справи. То чому б сьогодні не скористатися можливістю і не вишколити українських вояків за чужий, німецький рахунок?

Як людина, що знала війну й пройшла військовий вишкіл, Марко підтримував ідею співпраці з німцями. Це видавалося йому цілком реалістичним і ймовірним, якщо постійно тримати в голові, заради чого усе це затівається. Та звісно, не йому то вирішувати.

Скажуть ні — то ні. Наразі його справа маленька.

Він і так зробив усе, що міг…

Щось тепле і приємне торкнулося його обличчя. Знову і знову.

Марко швидше інстинктивно, ніж свідомо вхопив Елізабет за руку.

Вона нахилилася над ним, цілуючи його в очі і чоло.

— Маркусю, ти ж не спатимеш тут на стільці біля телефонного апарату?

— Що? Лізо? Я задрімав? — перепитав він, підіймаючись.

— Як бачиш, — усміхнулася вона. — Я чула, як дзвонив телефон, потім твій голос… А потім все стихло… І я подумала, що ти у бібліотеці, в кабінеті чи ванній… А ти тут, дрімаєш на стільці!

Марко зітхнув.

— Господи… як був, у пальті… Телефонував Селфрідж, щойно я увійшов. Я перекинувся з ним кількома словами… і, вочевидь, задрімав…

— А ще від тебе пахне коньяком, — тихо мовила Елізабет.

— Пусте… — похитав він головою, — я не пив ні краплі. Так, трохи для запаху рота пополоскав…

Вона розсміялася.

— І як? Спрацювало?

Марко розвів руками.

— Так. Спрацювало. А тепер повертайся до ліжка, я прийму душ і скоро піднімуся до тебе. Підлога холодна! Біжи! Немає чого босоніж тупцяти…

У ванній, ставши під гарячі струмені, нагадав собі, як із Лізою мешкали у тому «канарковому» будиночку під Варшавою і, повертаючись із Остапенком за північ, отак само він приймав душ, змиваючи із себе усе, з чим не хотілося йти в ліжко до Лізи. Усе як зараз…

Вона не спала, чекала його.

— Маркусю, перша година ночі… Чого ти сьогодні так довго? — прошепотіла, тулячись до нього.

— Пробач… Були нагальні справи, — проказав, не вдаючись у подробиці. — Ти ж знаєш, я не великий прихильник вештання Лондоном, коли ти отут, в тепленькому ліжечку чекаєш на мене…

— Щось сталося?

— Нічого нового.

— Я сьогодні отримала лист від батька… — показала вона. — Переказує тобі і Маргариті вітання, каже, що зможе скоро приїхати.

— Це добре, — проказав, пригортаючи Лізу до себе. — Нехай вже б і залишався у Лондоні. Скільки йому років, щоб у всі ці ігри бавитися? Он із Селфріджем сидів би собі у конторі як золотий запас МІ-6 і керував парадом…

— Ти наче мого батька не знаєш! — пхикнула Ліза. — І з Селфріджем вони, ага, якраз насидять удвох… Але так, я за ним скучила страшенно. І добре було б, якби він до Лондона повернувся.

1938 рік, вересень

готель «Людвиг Баварський», Фюсен, Баварія

Формаліном смерділо нестерпно.

Отак штиняло хіба у мрецькій Кренцеля у Кам’янці.

Різкий, всюдисущий, цей сморід буквально виїдав очі. Просочувався у мозок і примушував думки дерев’яніти.

Смерділо з-за дверей секційної; напевне, патологоанатом саме працював.

Марко пройшов кілька кроків тьмяно освітленим старими гасовими лампами коридором, і кожен його крок повторила моторошна луна.

Похила арковидна стеля була майже над головою, варто простягнути руку вгору — і він би зумів її торкнутися…

Це ж треба! Зовсім як у Кам’янці!

Марко добре пам’ятав той свій візит до Кренцеля, коли Олеся Біличенко застрелила Єву Головацьку.

Смерть ще зовсім юному Шведові доводилося не раз бачити і на Великій війні — страшну, потворну, криваву… Не раз і йому доводи лося ставати причиною смерті інших. І не завжди то були відверто вороги — совєцькі агенти чи провокатори.

Ще пластуном розвідувальної роти (по суті, диверсантом) він, виконуючи свій військовий обов’язок, мусив знімати ворожих вартових одним міцним захватом шиї і різким поворотом голови супротивника, даруючи йому безболісну, миттєву смерть.

У вмінні того блискавичного захвату і швидкого руху Маркові не було рівних.

Сам не розумів, звідки то у нього такий талант — майстерно і швидко вбивати… У гімназії привчали до фізичних вправ, навантажень, навчали прийомів греко-римської боротьби, а дядько Альбер заохотив його до англійського боксу. Але отак… звідки воно у нього взялося, це уміння?

Іноді на війні, якщо того вимагала ситуація, доводилося діяти ще рішучіше: