Читати книгу - "Це не моя справа"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Привіт! Це твій американський залицяльник з готелю «Савой», — відрекомендувався я. — Отримав записку і вважаю, що пропозиція пречудова. То де і коли зустрінемося?
— Заїдь по мене, — запропонувала вона і продиктувала мені адресу на Гертфорд-стріт.
— А я гадав, що ти мешкаєш зі своїм татусем — пристрасним любителем опудал!
— Я також люблю пожартувати! — хихикнула вона, вішаючи слухавку.
Я був біля її помешкання кілька хвилин на восьму. Воно розташовувалося над крамницею антикварних меблів. Піднявшись застеленими червоною доріжкою сходами, я опинився в крихітній кухоньці.
Крістал висунула пшеничного кольору голівку з дверей поруч і чмокнула мене в щоку.
— Заходь сюди, — припросила вона, показавши рукою на сусідні двері. — Я вийду до тебе за дві хвилини.
— Надто довго чекати, — відповів я, — зайду разом із тобою!
Вона поквапно зачинила за собою двері, сказавши, що не одягнена і не приймає джентльменів у такому вигляді.
— А хто тобі сказав, що я джентльмен? — запитав я, стукаючи в двері. — Через отакі помилки дівчата і потрапляють у халепи.
Вона провернула ключ у дверях, і я чув її хихотіння.
— Пройди у вітальню і поводься як слід, — скомандувала вона.
— Гаразд, — відповів я, зайшов у вітальню і плюхнувся на велику канапу.
Кімната мені сподобалася. Вона була зручна, світла, повна квітів. Саме така кімната, в якій чудово можуть порозумітися чоловік із жінкою.
На столику поруч із канапою стояли пляшки з віскі, джином, сухим вермутом, сифон із водою та шейкер.
Я змішав два мартіні, запалив сигарету і почав терпляче чекати.
Невдовзі з’явилася Крістал в легкому червоному халатику та білих домашніх капцях. На обличчі її було написане нетерпіння.
— А ось і я, — сказала вона, всаджуючись поруч зі мною. Поплескала мене по руці і посміхнулася.
Я подумав, що вона виглядає збіса спокусливо, подав їй мартіні і підняв бокал на її честь.
— Нехай вигини твого тіла ніколи не розпрямляться! — виголосив я і, випивши пів бокала мартіні, подумав, що воно справді хороше. — Тож усі ті оповідки про батька — лише жарт?
— Не зовсім. У мене справді є батько, котрий захоплюється виготовленням опудал тварин, але я з ним тепер не живу. Я більше не могла його витримувати, а він — мене. Однак я завжди говорю знайомим чоловікам, що мешкаю разом із татом — і це береже мене від купи неприємностей, коли ті напрошуються до мене додому.
— А як же так сталося, що мене запросили у святая святих? — із посмішкою спитав я.
Її повіки кокетливо затремтіли.
— Я маю на тебе види.
— Моя мама каже, що чемні дівчатка не повинні мати видів на чоловіків.
— А хто каже, що я чемна? — парирувала вона, поставивши бокал на стіл і обхопивши мою шию руками.
У наступні п’ять хвилин ми стали задушевними друзями; потому я легенько скинув зі своєї шиї її руку і сказав:
— Спочатку про справи.
— До біса всі справи! Давай розважимося!
Вона поклала голівку мені на плече й оповила моєю рукою свою талію.
— Трохи згодом, — пообіцяв їй я, — не форсуймо події. Я хотів тобі повідомити: сьогодні вранці я зустрічався з Бредлі. Він чомусь мене незлюбив. І не пускатиме більше у свій клуб.
Вона випросталася, в очах її з’явився гнів.
— Чому?
Я знову притягнув до себе її голівку і поклав собі на плече.
— Він гадає, що я надто допитливий. Втім, якщо мені до того байдуже, то чому тобі цим перейматися?
— Не знаю, чи захочу я повертатися в клуб, якщо він так до тебе ставиться, — сердито промовила вона. — Не знаю, що ще я могла б для тебе зробити. Ти б не хотів узяти мене на утримання? Завжди мріяла стати чиєюсь утриманкою!
— Я не прихильник утримання жінок. Гадаю, що це вони мають піклуватись про мене.
— О, ти знову жартуєш! — вигукнула вона і ляснула мене по коліну. — Серйозно — чи не хотів би ти мене утримувати?
— В жодному разі. Це ж майже те саме, що утримувати себе.
Вона зітхнула.
— Ну що ж, гаразд. Мені ніколи не щастить. Гадаю, в клуб я сьогодні вже не піду. В холодильнику в мене є курча. Давай з’їмо його і проведемо вечір разом.
— Звучить спокусливо.
— Посидь отут, поки я приготую вечерю.
Я знову наповнив свій бокал, запалив сигарету й розслабився. Було приємно спостерігати за її граційними рухами.
Зненацька я вирішив, що непогано було би підтримувати з нею не тільки ділові стосунки.
— Скажи-но мені, серденько, чи добре ти до всього придивлялася та прислухалася в клубі?
— О, так! Проблема лише в тому, що я не знала, до чого мені прислухатися. Хоча дещо я тобі таки розповім.
Вона помовчала, накриваючи на стіл, а потім нарешті повернула обличчя до мене.
— Сьогодні по обіді, коли я була в клубі, якийсь дивний на вигляд чолов’яга запитував Бредлі. Він нагадав мені типа, котрого я бачила з Неттою — ну, того, про якого я вам розповідала — на «бентлі».
— Продовжуй, — спонукав я її, зацікавлений.
— Не впевнена, чи то був той самий чоловік, але він мав таку ж статуру. Щось знайоме було в тому, як він прикликав офіціанта. Він великий, тілистий і світловолосий. Трохи нагадує гоміка.
— Він, бува, не мав звички постійно похитувати головою? Не зауважила цього? І ще — волосся підстрижене коротко?
Вона кивнула.
— Ти знаєш його?
— Схожий на мого приятеля Джуліуса Коула, — відповів я. — То що було далі?
— Бредлі вийшов зі свого кабінету, пильно глянув на нього і сказав:
— Чого тобі в біса треба?
Тип відповів:
— Мені треба поговорити з тобою, Бредлі. Це дуже важливо.
Бредлі помітно розлютився, але провів чоловіка у свій кабінет. Звісно ж, я не чула їхньої подальшої розмови.
Я загасив недопалок і запалив ще одну сигарету.
— Добре подумай. Можливо, щось після цього сталося?
— Я бачила, як Френкі пройшов у кабінет Бредлі; пізніше він вийшов та спустився в гараж. І сказав Семові щось про те, що мусить негайно покинути місто. Я бачила, що він був сам не свій від люті, але більше не можу нічого такого пригадати.
— Ти й
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Це не моя справа», після закриття браузера.