Читати книгу - "Небажана для владного боса, Адалін Черно"

Слава мене дивує дедалі більше. Він вже кілька днів не п’є, їздить на роботу, поводиться стримано, слова кривого не скаже. Жодних пиятик у нашій квартирі, тиша і спокій. Щоправда, вся домашня робота, як і раніше, на мені. Вимагати з нього ще й готувати чи мити посуд в мене язик не повертається. Добре, що отямився, взявся за голову. Можливо, і тікати нікуди не треба? Я його й так покарала своєю зрадою, про яку він, на щастя, не знає. Інакше б не пробачив.

А чи зможу пробачити собі я?

Всі помиляються, роблять дурниці. Має значення, чи людина здатна визнати свої помилки й змінитися. Слава зміг. Але я не відчуваю до нього колишнього тяжіння. Не можу з ним. Не після іншого. Адже досі пам’ятаю дотики іншого чоловіка. І що найгірше, якщо подумати, я не шкодую й не відчуваю каяття. Як не намагаюся, а не виходить.

Я не зможу собі пробачити, бо не вважаю, що є що пробачати.

Перші кілька днів Слава навіть приїздить до мене на роботу, щоб я не поверталася пізно ввечері сама. Взагалі поводиться так, наче це він переспав з іншою, а не навпаки. Проте надовго його не вистачає, втомлюється на роботі, тому ще й за мною приїжджати не в змозі. Та і який сенс? Разом покататися маршруткою? Тільки гроші марно витрачати. 

Але черв’ячок сумнівів змушує мене не відкидати остаточно свій задум. Як надовго його вистачить? Що як знову зірветься? Тому про всяк випадок я потроху відкладаю гроші з чайових. Краще мати подушку, якщо доведеться падати, ніж розбити голову об асфальт. 

— Класного такого мужика відхопила, а сама… — змірює мене зневажливим поглядом Мар’яна. Я озираюся, поруч нікого, на щастя. Я саме після зміни розписуюся в журналі відвідувань.

— Мар’ян, класний він аж тиждень, а до цього не просихав, — кажу їй, щоб не фантазувала зайвого.

— Знаєш, якщо чоловік п’є — на те є причина. І причина ця під боком.

— Ти хочеш сказати, що це я винна? — розширеними очима на неї витріщаюся.

— А хто ж ще? Тільки від жінки залежить, яким буде чоловік поруч. Була б розумнішою, а не стрибала в… — вона замовкає, проте й так усе зрозуміло, що вона мала на увазі. — І чоловік би не пив, а старався для сім’ї. Мені його, якщо чесно, шкода, — видає вона.

Клас. Його їй шкода, а мене — ні. Але хто вона мені така, щоб перейматися з цього приводу. Мовчить — і добре.

— До завтра, — залишаю її слова без коментарів і йду геть.

Сьогодні вперше за три тижні роботи раніше відпустили, постояльців нових немає, а ті, що заселилися раніше — не проблемні, тому Ірина дала добро закінчити раніше. Поспішаю додому. Дорогою заходжу в магазин. Хочеться швидше впоратися з домашніми справами й просто відпочити. Останнім часом це єдине моє бажання. Від перевтоми в голові паморочиться мало не щовечора.

З магазину йду насилу. Нагребла всього, щоб холодильник затарити на кілька днів, і тут би чоловіча допомога не завадила. Але Слава на роботі й невідомо коли повернеться. Поки закінчить, наш місцевий компактний супермаркет може вже бути зачиненим, а в інші ми не ходимо, бо там дорожче. Кілька разів навіть зупиняюся перепочити. Щось зовсім сил немає. Вже біля дверей квартири ставлю сумки й полегшено видихаю. Шукаю ключі в сумці, коли раптом чую голоси.

Прислухаюся. Від сусідів долинають чи що? Так одразу й не зрозуміти. Продовжую шукати ключі, які, як на зло, випали з внутрішньої кишеньки. Коли двері раптом відчиняються. Двері нашої зі Славою квартири, а на порозі стоїть усміхнена… сестра. Моя сестра по батьку від іншої жінки, з якою ми бачилися максимум кілька разів. Та й то вже дорослими, бо я про її існування, як і вона про моє, до певного часу не здогадувалася. 

— Тая? — вона виглядає розгубленою, побачивши мене. Слава за її спиною взагалі кліпає ошелешено, наче я раптом можу розчинитися.

— А… ти… рано… — тягне Слава, не знаходячи слів. З підозрою примружившись, розглядаю їх обох. 

Не могла ж моя сестра з ним? Та ну ні. Маячня. Вони не настільки добре знайомі. Теж бачилися кілька разів.

— Та кажи вже як є, — з роздратуванням випалює Марта, озирнувшись на Славу. — Або я сама скажу. Слава мені все розповів, як він мало не втратив тебе через свою поведінку й просив поради. Ну і в мене є знайомі, я до них вже не одного такого телепня відправляла, щоб закодували від пиятики. Тож не дивися на мене так. Не потрібен мені твій чоловік. Ну все, я пішла, а ви, голубки, розважайтеся, — подарувавши мені штучну усмішку, вона йде. Кілька секунд дивлюся їй услід, перш ніж поглянути на Славу й зайти до квартири.

Навіть про сумки забуваю, але Слава підхоплює їх і заносить до квартири. Мовчки починає розкладати продукти…

— Як вона тут опинилася? — запитую. Ні, я не думаю, що між ними щось могло бути, це справді маячня. Але між мною й сестрою немає не те що любові, а навіть банальної симпатії, тому мені неприємно, що вона була в нашій квартирі, що вони спілкувалися, обговорювали мене й наші стосунки.

Слава озирається. Виглядає збентеженим, адже теж знає, що в нас не найкращі стосунки. Чухає потилицю, перш ніж відповісти.

— Випадково так сталося. Я питав у знайомих, до кого можна звернутися, ну і так вийшло, що мене направили до Марти. Вона дала мені кілька корисних порад, відправила до спеціаліста. Дарма ти її недолюблюєш. Якби не вона, я б не впорався, розумієш?