Читати книгу - "Слідами змови"

Самі подумайте. На перший погляд у вірші не було нічого підозрілого. За тих часів, коли я був ще хлопець, вірші складали всі. Часто-густо замість вітального листа чоловік складав сонета й посилав приятелеві на день народження, на весілля чи ще на якийсь знаменний день. Такий сонет міг стати високопоетичним твором, коли його склав, скажімо, Шекспір, але часом він був навіть не вартий паперу, на якому його написано.

Та в даному випадку кожний читач легко зауважить, що вірші джентльмена в жовтому (якщо скомпонував їх справді він, а не хтось інший) не належали до поетичних шедеврів. Перечитайте їх ще раз і ви побачите: авторові потрібно було чотирнадцять рядків лише для того, щоб досить плутано й нескладно сказати, що йому не вистачає слів висловити свої почуття.

— Якщо він не може висловити свої почуття, — сказала Кіт, — то навіщо писати вірші?

— Та ще й переписувати їх у двадцяти шести примірниках, — здивовано докинув я, пригадуючи, як на кару за невивчений урок учитель примушував мене переписувати кілька разів той самий текст.

— Фальшива скромність! Насправді він, мабуть, вважає, що створив поетичний шедевр.

— А Прозерпіну й Плутона вставив сюди зовсім не до речі, — переконано заявив я.

Коли щодня розмовляєш із такою людиною, як Шекспір, то в кожному разі навчишся відрізняти погані вірші від гарних.

— Маєш слушність, — погодилася Кіт. Плутон — володар підземного світу, похмурого, холодного царства тіней. Отож його обійми швидше студять, ніж гріють. Я, коли йшлося б про тепло, придумала б якесь інше, справді поетичне порівняння. Сказала б, що мої почуття палкіші за сонце чи то за вогонь.

Я був певний, що насправді вірша написано зовсім не для того, щоб привітати когось із днем народження. Автор скомпонував його з якоюсь іншою метою, аніскілечки незважаючи ні на зміст, ні на поетичність. Він прагнув тільки одного: надати сонетові якесь таємне значення.

— Послухай-но, — сказав я і прочитав:

Хіба ж не видно! Він закликає читати між рядками.

— А що він каже далі! — схвильовано вигукнула Кіт:

— Навіщо він ужив слово «напевне»? — спитав я, вказуючи на передостанній рядок. — Мені здається, воно тут зовсім недоречне.

— Та тут увесь вірш недоречний. Хіба можна сказати, що гарячі побажання шаріють рум'янцем?

— А чому він пише слово «инакше» з літерою «и»? Адже ми пишемо «і» — «інакше».

— Він, певно, гадав, що так воно звучить урочистіше.

— Двадцять шість примірників, — промимрив я. — Для кого? Може, для двадцяти шести змовників?

Кіт сказала, що це її зовсім не здивувало б. А мене — після підслуханої розмови — уже ніщо не могло здивувати

Так ми сиділи над тим віршем, поки не догоріла свічка; але ця обставина не мала тепер для нас ніякого значення: ми ж бо вже знали сонета до останнього слова. Та чи пощастило нам, спитаєте ви, збагнути таємний його зміст? Далебі, ні!

Згодом ми зрозуміли, що розгадка таємниці маячіла перед самісінькими нашими очима, і лаяли себе дурнями за те, що не змогли розгледіти її. Адже ми напали на слід, коли дивувалися, навіщо автор писав слово «інакше» з «и». Якби ми поміркували над цим іще трошки, то все б стало видно, як на долоні; однак ми цього не зробили… Як тільки погасло світло, згасла й надія відкрити таємницю; проте нам це й на думку не спало, і ми ще довго сиділи в темряві й марно сушили собі голови.

Я питаю себе: чи й справді розгадка була така очевидна? Коли нам її показали, нам здалося, що вона дуже проста. Тож подивіться ще раз на сонет, перш ніж я вам її відкрию. Може, ваш розум виявиться гостріший, ніж наш.

Що ми мали робити?

Кинути далі дошукуватися таємниці тільки тому, що не змогли самі знайти ключа до неї? Але ж ми розуміли, що натрапили на змову, про яку слід було сповістити державні власті.

Може, розповісти про все Шекспірові? Не дуже мені хотілося робити це: тоді довелося б признатись, якого я вклеїв дурня з рукописом його п'єси.

А може, нам самим піти до міського шерифа? Та чи повірить він нам на слово? Адже єдиний наш доказ — не зовсім доладно написаний сонет. У мене було передчуття, що він не надто добрий знавець поезії. А хто ми для нього такі? Два шибеники з-серед тих непутящих лицедіїв, що нахабно перенесли свої вертепи за межі міста, аби втерти носа шерифові, мерові та іншим можновладцям.

— Шериф прожене нас — оце і все, чого ми досягнемо, — зневірено мовила Кіт.

— Або прискіпається: хто ми та звідки? А нам з тобою це так потрібно, що аж нікуди!

— А все ж таки доведеться ризикнути. Якщо ті люди й справді казали все те, що ти розповідаєш…

— Авжеж, казали! Чи ти гадаєш, мені це все наснилося?

— Якщо так, то справа дуже важлива, і ми не повинні мовчати.

— Придумав! — нараз вигукнув я. — Давай звернемося до сера Джозефа Вільямса!

— Сер Джозеф Вільямс? Але ж, Піте, він радник королеви, великої руки людина…

— Нам і потрібна великої руки людина, — заперечив я. — Ти сама сказала, що справа важлива. Адже сер Джозеф родом з Камберленду. Він народився в Нью Голі, в благословенному затінку гори Скідоу. Змалку ходив до нашої школи.

Я всміхнувся, згадавши, як нам, хлопчакам, надокучило безперестану чути ім'я сера Джозефа. Вчитель