Читати книгу - "Квіти на снігу"

– А мені по барабану, я по морях-океанах не вештаюсь. Але як усе класно вийшло! Я взяла тебе на понт – і просто пальцем у небо. Ну, що скажеш? Добре я тебе вирахувала?

– І що ще сказала твоя безвісти зникла Анжела? – Я відчуваю, як починає сіпатися права брова.

– Цього разу нічого. Але якось вона щось жванділа про якогось Немо з якоїсь крутої газетки. Я так думаю, що ти писака. Угадала? Бо кого ж та шалапутна ще могла підчепити? Як не маляра, то газетяра. Отож перекажи, що якщо вона не з’явиться за годину у своїх «Шафах плюс табуретках», тю, у «Шафах плюс стільцях», то завтра вилетить не тільки звідти, але й із помешкання.

– Так само, як ота тумбочка із «Шаф плюс стільців» – на мітлі? Чи, може, на досконалішому літальному апараті – у ступі? А може, ви, дівчата, ще й живете в хатці на курячих ніжках? «Хатко, хатко, повернися до лісу задом, а до мене – передом»… Бр-р-р… Як страшно!

– І чого б це я кпинилася? Тобі, може, і не страшно. А от їй не совітую.

– І коли вона дала тобі цю мудру інструкцію?

– Блін, що ти мені мізки компостуєш? Яку ще таку інструкцію?

– Ну, куди звертатися в разі чого…

– А-а-а… Позавчора. Цілий день щось малювала в себе, а тоді спустилася з тої шпаківні на горищі, підійшла… Я аж здивувалася. Вона ж ніколи про своїх кавалерів не говорить. Про що завгодно, про яку хоч фігню, тільки не про них. Такі, бачте, у неї принципи. Я вже думала, може, неїн парубок із ЦРУ чи СБУ? А може, так допекла Анжелочці ваша братія, що їй і говорити про вас не хочеться. А тут ні сіло ні впало – нате вам телефончик. Може, я десь раптом завіюся… І от щезла, здиміла, випарувалася…

– Мушу тебе розчарувати, сердита панно Ен, але ні вчора, ні позавчора я не бачив твоєї принципової Анжели!

– Ага! Ні вчора, ні позавчора! Але ж бачив! Бачив! Коли?

– Хм… А ти з кебетою. Місяця півтора тому приходила до нас у редакцію одна симпатична русалочка, запитувала, чи дизайнер не потрібен. Справді назвалася Анжелою. Я порадив зателефонувати за тиждень-другий – наш художній редактор нібито збирався переходити на іншу роботу, а вона сказала, що добре знає комп’ютер, художній відділ у коледжі закінчила, ще й десь вчиться, так би мовити, поглиблює знання – якраз те, що нам треба. Ми ще посміялися, що тепер у нашому полку Анжел прибуде, бо коректорку також Анжелою зовуть. Ім’я рідкісне, а тут зразу дві на одну редакцію. Після того разів три вона телефонувала. Але вже, мабуть, із місяць не давала про себе знати. Я так і здогадався, що вона знайшла собі іншу роботу. От і все.

– Ч-ч-чорт! Убила б! Замість того, щоб відіспатися після важкої трудової ночі, мушу ту вітрогонку шукати.

– А ти не шукай – вона сама прийде. Ти ніби не знаєш, що з молодими дівчатами таке трапляється.

– Тіпа загуляла й те де? Може, і так, може, прийде. Але коли? А робота… Вона ж її ледве знайшла. І то… Якби не я… Якби один клієнт пляшку коньяку за вечір надурняк не видудлив…

– Як виженуть, то хай зразу до нас біжить – наш художній редактор справді розраховується, у газеті звільняється місце, про яке ми говорили. Тож буде ваша Анжела дизайнером, як і хотіла.

– Дизайнером! Тіпа газетку малювати? Вибачєйте! А зарплата у вас яка? Як кіт наплакав?

– Ну чому ж…

– Та знаю я вас, писак: за сенсаціями рище, а в кишенях вітер свище.

– І звідки ж такі глибокі знання?

– Розказували мені, як цього літа приїжджав один такий у наше село. Зашмуляні джинси, вилиняла маринарка й патли, три тижні не миті, три дні не чесані. Питає дядька Мирона, лісника: «У вашому лісі є лосі?» Дядько каже: «Лосів давно немає, зате лохин цього року багато вродило – аж кущі гнуться». Патлатий до лісу ані ногою, каже: на комарів у нього, нещасного, алергія. На комарів, бачте, алергія, а на бурячанку – хоч би хни. Два дні самогонку на халяву дудлив, сало їв, варениками з лохинами закусював. Набрався, як жаба мулу, а потім про ліс статейку склепав. Так, мовляв, і так: у Рудівському лісі катастрофічно зменшилося поголів’я лосів-самців, плодиться тільки жіноча стать, яку тут називають лохинами. Науковці стривожені, вони не можуть знайти пояснення такому дисбалансу в природі. Та всеньке село, як прочитало ту писанину, три дні покотом лежало від сміху.

– Веселий кореспондент…

– Веселий. І газета в нього весела. Казала бабця Марина, спеціально для старих. Так і називається – «Суперстара». Чи, може, «Суперстарий»? Весела назва, еге ж? А от в Анжели справи не дуже веселі – боржок за квартиру. Я вже два місяці за неї закладаю. А може, ти неїн борг заплатиш? Мовчиш? А я що казала? Рада б душа, та в кишені ні гроша. Отож, поки вона щось там малювала, я за роботою світу білого не бачила. А може ж, я теж не для того народилася, щоб ночами в барі чипіти. І диплом маю: два роки в нашому училищі культури на танцювальному вчилася. Але за танці сьогодні так платять, що й на хліб не вистачить. А мені, знаєш, часом і лагодзінок[10] хочеться.

– Дивлячись за які танці.

– Ти на що це натякаєш? На стриптиз? Я