Читати книгу - "Квіти на снігу"

не стриптизерка якась! У моєму дипломі написано: «Керівник народного дитячого танцювального колективу». А ти знаєш, хто в ті колективи зараз своїх діточок посилає? Хіба такі малахольні, як Анжела! От якби оті лантухи з грошима своїх нащадків на такі танці записували й добре за них платили, то, може б, і я не офіціанткою була. Але нащо їм мій ансамбль? У них свої танці. От я покрутилася, покрутилася з тою бамажкою ламінованою, померзла кілька місяців на базарі та й пішла в бар-ресторан. Я не можу так, як Анжела. Я на землі стою. А вона й досі десь під хмарами літає.

– Ну, політає-політає та й прилетить на землю. Не мороч мені голову!

Я таки не зміг стриматися. Мене дратував тон, яким зі мною ще ніколи ніхто не насмілювався заговорити. Дратувала ця мішанина поліської говірки й міського суржику. Курва! Стерво! Як вона розмовляє! Випускниця «кулька», яка прилаштувалася офіціанткою в нічний стриптиз-бар і тепер вважає себе на три голови вищою від якогось писаки, бо в нього, бачте, у кишенях вітер свище. Знала б вона, з ким говорить! Та мені досить тільки пальцем ворухнути, щоб вона вилетіла з того бару, мов корок – із шампанського. Та я міг би весь той бар із потрохами купити й на смітник викинути. Але мушу слухати це дурне патякання. А мушу. Бо Анжела… Який дідько вхопив ту Анжелу! Куди вона зникла? І чого це їй раптом стрельнуло в голову давати мій редакційний телефон тій язикатій хвойді?

Ще ніколи не почувався таким утомленим і розбитим. Уночі довелося викликати швидку до батька: старого чогось понесло у двір, і він беркицьнувся біля хвіртки. Ще б із півгодини так полежав – і кранти. Ледве відволодали. Старого відкачали, а от Анжела… І куди та клята відьма випарувалася? Чорний вівторок, та й годі.

2

Треба було б сьогодні раніше додому приїхати, але не вийшло. Тож ящір на чорних воротах розтуляє свою пащу точно опівночі. Старий, як завше, на «варті» – припав сивою головою до вікна на другому поверсі й виглядає надвір. Прокинувся чи й не спав досі? Треба зайти. Після минулої ночі йому, мабуть, геть кепсько.

О, знову заводить мову про криницю. Далася вона йому! Відколи я забрав старого до себе, тільки й чую: навіщо вона там, та криниця? Яка з неї користь? У «царському селі» в кожній садибі і вода, і газ. А вона тільки заважає транспорту. Ще хтось наїде, удариться автівкою.

Мені по барабану, є вона на тому горбочку чи ні, стоїть над нею одноногий дерев’яний журавель чи полетів у вирій. Місто, що за останнє десятиліття вилізло за свої кордони, розповзлося, як дріжджова опара, – лише за якихось кілометрів десять звідси. Усі тутешні поселенці заробляють собі на червону ікру до хліба там, в оточених охороною й начинених найновішою технікою офісах, а всі блага цивілізації доправили з міста сюди.

Я також три чверті доби кручуся в місті. Дім свій бачу здебільшого вночі. І якщо якомусь блаженному вдарила в тім’я думка спорудити цей пережиток минулого, то хай. Кажуть, той мудак навіть спускався в криницю, щоб дно почистити, буцімто випустити на волю замулене за десятки років джерело. Потім змайстрував новенький зруб, поставив біля нього цибатого березового журавля, навіть нове оцинковане відро причепив до нього. Здалеку не второпаєш, чого той птах дерев’яний до цямрини заглядає: чи то воду п’є, чи то вчорашній день на дні шукає. А біля криниці ще й кущ калини як «здрастє» посеред осені десь узявся й хутко шугонув угору.

Дехто з моїх сусідів навіть запишався: мовляв, ось тепер, коли біля нас і криниця, і калина, уже ніхто не засумнівається, що на цій вулиці живуть справжні нові українці, а не якісь там зулуси чи, боронь Боже, біндібозійці. І тільки моєму старому ця криниця як більмо на оці, як тернова колючка в мозку. Мабуть, у маразм впадає дід Калісій. От і знову…

– Ти б, Жоржику, поговорив із ким треба. Криниця заважає розворот робити…

Він дістає з тумбочки окуляри в масивній рудій черепаховій оправі і, голосно охкаючи, повільно шкандибає з кутка в куток.

Часом мені здається, що це батько сам народив собі сина, тобто мене: виносив кілька місяців під правою пахвою яйце, і з того у визначений природою час проклюнулася маленька істота, яку він назвав Жоржиком. Мабуть, він спочатку довго приглядався та прислухався до тієї істоти: що воно таке – пташеня чи крокодиленя? Але я ні те, ні інше. Я – це я.

Він так пишався, що хай вже й під сороківку, а таки сотворив собі свою точну копію. Так пишався! Мало не з пелюшок носив мене на плечах під час святкових демонстрацій, возив по травневих маївках та бучних пікніках – казав, хай хлопець привчається до справжнього життя. А мама…

Я раптом із жахом подумав, що вже забув її обличчя. Зрештою, чи так часто ми з татом дивилися на нього за життя? Чи зумів хоч хтось розгадати, що було заховано за її мовчазною усмішкою?

– То ти поговориш про криницю? – доскіпується до мене старий.

– Краще про маму, – кажу я. – Забув, що сьогодні день її народження? Ти ніколи мені не розказував, як ви познайомилися.

Він раптом аж заходиться від ядухи. Згинається й розгинається, розтирає набряклими долонями груди, витирає очі. Але я вперто чекаю. І він здається.

– Того року мене обіцяли перевести в райком партії. Але долітувати я мав ще заступником голови колгоспу в Залісцях. Якраз закінчилися жнива. Після комбайнів, що ламалися мало не щодень, на стерні залишалося чимало колосків. Сільські жінки занадилися їх збирати. Прихоплять із собою дітвору