Читати книгу - "Вода з каменю. Саксаул у пісках"

— Кохана, — прошепотів Маркіян, притулюючи листа до грудей. — В суботу у касино Гехта… В суботу… Мій Боже, — кинувся, — але ж субота нині! І вже вечоріє…

До касино було недалеко, та Маркіян біг, не зважаючи, що хтось там здивовано позирав на нього. Наближався до святково–білого Єзуїтського городу, йому ніколи було його обминати, поринав по коліна в синюватій габі неторканого снігу, помережаного слідами пташиних ніжок. Крізь обліплене снігом віття дерев проглядали великі, задраповані жовтими шторами вікна касино; на розчищеному тротуарі Маркіян обтрусився, підійшов до касового віконечка і взяв квиток за п'ятдесят крейцерів.

Це були останні гроші, вуйко Захар платить йому за працю аж у кінці місяця. Згадав цієї миті, що треба буде роздягнутися в гардеробі, а костюм у нього далеко не візитовий. А в мозку билися, діймаючи приглушеною ревнивістю, слова з Анниного листа: «Северин у Варшаві зі зброєю…» Так інтимно, без прізвища — «Северин…». Ідуть соколи на той бік… Вони знайшли свою батьківщину. А я не йду, я теж знайшов її і зостаюсь на ній… Хай кинуть в мене каменем ті, які не мають батьківщини…

Зал був неповний — це ж не редутовий бал і не торгові контракти, о, при тих оказіях в касино Гехта ніде голці впасти… А нині тут тільки ті, хто має батьківщину… Маркіян сів скраю у вільне крісло; на сцену вже виходили хористи, а за фортеп'ян сіла вона. Моцарт чекав, поки хористи зосередять свою увагу на його руках, Анна невідривно дивилася на диригента, а Маркіян бачив тільки відбитий на стіні її гострий профіль, до половини закритий зливою волосся, — невловимий, далекий, недосяжний, — на обличчя Анни падала тінь Моцарта.

Руки диригента звелися вверх, і полилися в зал перші акорди.

Маркіян не вперше слухав полонез Огінського, вельми модний у Львові. Його виконували у кав'ярнях і рестораціях, під тужливу — з надривами і схлипами — мелодію танцювали закохані пари, геніальний твір спрощувався, заяложувався, ставав буденним, його награвали на гітарах екзальтовані дами в салонах і льокалях, — та ось приглушено заталанів спів, мов стримуваний чоловічий плач, зроджений болем за друзями, що впали на полі битви. Покидають підкорену Варшавську Прагу костюшківські бригади і з ними знайомий уже Маркіянові з розповідей Любимського автор полонезу; тягнуться жовніри журавлиними ключами на вигнання — під синє й чуже італійське небо, уже за горбами рідна земля. Вдарили розпачливо акорди, і прорвалося ридання — а чи не станеться так знову нині; вдарилася прощальна пісня об стіни залу, об душі слухачів, почувся схлип.

Пісня вихоплювалася на простір і, провіщаючи горе, вселяла водночас несхитну надію — вернуться на рідну землю ті, хто здатний плакати за нею: розбиті польські бригади, козаки із задунайської чужини, негри з американського ясиру, декабристи з сибірських рудників, — для боротьби повернуться усі, в кого є своя земля. Бо вона — людська сутність, радість і надія.

Не було оплесків. Першою із сцени зійшла Анна, Маркіян вів очима за її тінню, що сковзала із стіни, та не пішов за нею. Та й чи наздогнав би він її? Анна не могла тепер належати йому, вона полинула за піснею через Туринку і Белз на польські простори, де бився за волю своєї батьківщини Северин, а він, Маркіян, мусить вертатися із забуття, з народної непам'яті до свого краю, не менш стражденного, ніж Польща, і постала рідна земля перед ним — велика і неозора, розкинута по обидва боки Збруча, по обидва боки Дніпра, чекаючи на кожну мить його життя.

Раптова снігова хуртовина зашаленіла вулицями і провулками, Маркіян вийшов з касино і подався назустріч вітрові в бік Гетьманських валів, колючий сніг охолоджував розпалене чоло, він кутався у благеньке пальто і шепотів, молився, клявся:

— Сполошите мою долю і проженете щастя, нуждою м'я вдарите і нашлете злидні, знидіє моя радість і плач мене огорне, окуєте мене тугою вранці, а ввечері журбою, вирвете мені очі й душу, та не вирвете віри і не вирвете любові, бо руське моє серце і віра руська!..

Схопивши голову в руки, він ішов навмання, відречений від себе самого, від свого кохання, не належачи більше собі, покликаний до дії, у полум'ї якої мусить згоріти.

Отямився від вигуків, що долинали з протилежного боку Полтви; звідкись знайомий старечий голос долав хуртовину, вітер розносив над містом обривки фраз, і врешті рівний струмінь вітру доніс до Маркіянового вуха слова, і він згадав, де і коли їх чув:

— Хто, хто допоможе голодним і спраглим? Хто подасть води тим, які хрест несуть?!

— Я подам… — прошепотів Маркіян, повернувся і зник у провулках Хорунжчизни.

…Старий бібліотекар дивився у відхилені двері вслід за Маркіяном і не підводився, щоб замкнути їх на защіпку, — йому стало спокійно і добре на душі, немов мандрівникові, який дійшов до своєї мети і має право спочити.

Тягнуло з коридора холодом, таки треба замкнути двері, та пройняло враз Любимського дивне й непереборне передчуття, що нині ще хтось зайде до нього. Він вичікував і думав: хто ж, ну хто?

Глянув на застелене білим покривалом незаймане ліжко і зрозумів, що жде її. Так, її одну. Адже мусить прийти — кінчається дорога, і якщо нині на ній не зустрінуться, то вже й ніколи.

І Уляна зайшла. Тихо й звично, мовби приходила сюди щодня; була молода й одягнена так само, як тоді, на Мгарській горі, — у квітчасту корсетку й червоноткану юпку. Русява, мов споловіла тирса, коса спадала на груди, вона підійшла до ліжка, яке так довго чекало на неї, відкинула покривало, підбила подушку і аж тоді повернула до мужа голову, усміхнулася й кивнула, щоб ішов до неї…

На другий день директор Закладу Оссолінських Слотвінський, не побачивши Любимського протягом усього дня в бібліотеці, зайшов перед вечором до його келії.

Старий лежав на ніколи не займаному ліжку із схрещеними на грудях руками.

Частина друга

Розділ восьмий

Осінній волинський ліс снувався павутиною, на мокляках жовтіла зжухла жорстка трава, парувало тепле баговиння, з–під прив'ялих подовгуватих листків на високих стеблах вовчого лика визирали китички чорних ягідок, пахло живицею і терпким духом вільшини, поміж соснами бралися золотом вутлі берізки, чорний пташок потрошив соснову шишку, пирхав, коричнева потеруха спадала долі з тихим, майже нечутним шелестом.

Все це було знайоме, рідне й віднайдене після безкінечної,