Читати книгу - "Вода з каменю. Саксаул у пісках"

Старий мовчки вислухав Маркіяна, потім мовив:

— Я ж вам ще не доказав історії свого життя, Маркіяне. Може, згодиться. Ваш товариш має рацію. Адже той наш переліг орався дуже давно і недоораним залишився, закожушився бур'яном, чи не пора, поки та рілля не стала цілиною або мертвицею, піднімати ще раз скибу. У себе, для себе… Ви подумайте. Я от колись пішов на Україну, а Огінський, звісно, — до Костюшка…

— Композитор?

— Так, він…

Перед Маркіяном зринула мужня постать Огінського і тихо відійшла: це ж так природно, що він пішов до Костюшка; Любимський з Капністом теж зникли з–перед очей — куди їм було податися, як не на Україну, де повстали турбаївські селяни; рокотання бетховенської музики покотилося на європейські простори — зостався біля Маркіяна здивачілий гетьман Розумовський, який усе життя пролакузив біля царициних пантофлів, а на старість взявся воскрешати для себе свій край в палацових оранжереях — для розваги, для сентиментальної сльози. Розкопував генеалогію свого роду, щоб довести нащадкам, що він не з простих пастухів, його втішали бандурою і піснею кріпаки, і байдуже йому було, що занапащений ним самим народ до завтра міг замовкнути й забути, хто він, а в історії залишився б тільки звироднілий старець із своїм гербовником.

Хіба не сталося так в Галичині? Хто вони нині — Острозькі, Корибути, Шептицькі — перевертні з русинським родовим коренем? Що за користь з їх генеалогії людям, яких назвали рутенцями, а вони й не знають, — їхнє це ймення чи ні? Хто з них, родовитих, полегшив їх панщизняну долю, хто взяв їх пісню, казку, легенду і показав світові — ось живе вітка українського народу, не загубилася, не заникла, не розпорошилася, бо — творить! Де ви тепер, прославлені колись духовні провідці, про що ви дбаєте опріч того, щоб знайти найвигідніше місце біля габсбурзького корита? Про що дбаєте і ви, отці духовні, крім доходів з похоронів, хрестин і парастасів? Хто підніме голос за вашу паству, яка забула свій родовід?

— Хтось мусить це зробити, не гаючись, — сказав Маркіян уголос.

Любимський не здивувався, він знав, про що подумав тепер Шашкевич. Підвівся з крісла — високий і сивий, його поморщене обличчя просвітліло, натхненно спалахнули очі, роки, що хилили спину, мовби враз покинули його, він стояв прямий, величний — так, може, виглядав Кампанелла в ту мить, коли в темній тюрмі закінчив писати «Місто Сонця». Любимський взяв Маркіяна за плечі і довго так тримав їх, стискаючи, немов хотів увесь свій досвід, знання, життєвий тягар, прагнення, якими жив, перелити в нього дотиком тремтячих рук.

Врешті заговорив:

— Я записав, Маркіяне, усе своє життя: що думав і пережив… Ось тут воно, — він показав на товстий рукопис, що лежав на столі. — Передам його тобі, давно постановив. Не маю більш кому… Не все ти візьмеш з нього і не треба всього брати — тільки силу, а розпач відкинь, його й так забагато на світі, нині треба бути міцним. Ти почнеш писати свою книгу, напишеш, її уздрить народ. Може, тобі пригодиться прожите мною життя. Як підвалина для нового будинку. Тобі проректи нове слово, а щоб воно мало вагу, слід заглянути в минуле. Відкинь старий непотріб, але візьми стару пісню, бо ж вона не давала пропасти людям протягом віків неволі. І не забувай, що єси сином Русі, за яку вмерти повинен. Бери, — подав йому рукопис. — І йди. Я дуже старий, я мушу нині тобі своє віддати.

Маркіян узяв рукопис, та не йшов. Обличчя бібліотекаря стало восково–жовтим, очі запалися під лоб, молодече яскріння вгасло в них, як тільки він замовк. Любимський опустився у крісло і ще раз повторив:

— Іди…

— Я покличу лікаря, пане магістр.

— Не треба, я здоровий… А втім, найкращий лікар для мене — ти, бо продовжиш моє життя… Нова ланка в безкінечному ланцюзі. А за візити я заплатив тобі чим міг: бери рукопис і йди.

…Захар Авдиковський мовчки подав Маркіянові листа, той глянув і ахнув: від Анни! Вбіг до своєї кімнати, поклав рукопис, розірвав конверт.

«Милий Маркіяне, — читав уголос, — мені так приємно було отримати від вас листа. Ви розрадили мою самотність, а ще нагадали про мого улюбленого поета. Я розумію русинську мову, бо живу серед русинів, — ваше тлумачення уривку доволі гарне, я знаю, чому ви взялися за переклад… Але повірте: ваша поетична інтерпретація поеми Гощинського дуже поступається перед оригіналом. Чи не краще творити своє, коли Бог послав вам цей дар?..

Про Гощинського знаю мало, тільки що вуєчка розпитувала. Він зустрічався з поетом у Львові, але яке то знайомство — за одну випадкову зустріч… Северину Гощинському тридцять років, родом він з Умані, товариш поетів–українофілів Тимка Падури й Богдана Залеського. Я читала вірші тих поетів, але ж яка різниця між ними і Гощинським! У Падури козацько–парубоцька бравада, Залеський плаксиво–пасторальний, а в Гощинського — думка, біль, сила. Каже вуєчек, що через участь у таємних гуртках він мусив покинути навчання в Умані — за ним нюшкувала поліція. За прикладом Байрона хотів виїхати на Балкани боротися за Грецію, та передумав — Польща теж в неволі. По дорозі до Варшави зупинявся у Львові…

Отож заходить мій вуєчек до кав'ярні, сідає до столу, за яким чекає кельнера поставний молодий пан з віспуватим обличчям. Розгортає вуєчек „Dziennik Warszawski“[55] і вигукує сам до себе: „О, „Канівський замок“ Гощинського!“ Взявся він читати надрукований у газеті уривок з поеми, а краєм ока бачить, що сусід не зводить з нього погляду. „Ну, то як?“ — запитав поставний пан, коли вуєчек склав газету. „А так… Гощинський — завжди Гощинський. У „Банкеті помсти“ нападав на аристократів, називаючи їх апостолами темряви, а тут — брязкає сталлю, дихає кров'ю, пожежами“. — „Вам не подобається його поезія?“ — „Добродію, як може не подобатися його поезія? Я до змісту маю претензії“. — „То будьмо знайомі, — поклонився сусід. — Я — Гощинський“.

Тепер Северин у Варшаві чи десь вже інде. Зі зброєю… І йдуть, ідуть наші соколи на той бік… А я така щаслива, що не загубилася до решти на задвірках австрійської монархії — є в мене батьківщина!

Пане Маркіяне, я б з приємністю зустрілася з вами. У суботу граю в касино Гехта. Хор Моцарта на мої вперті домагання нарешті виконає „Прощання з батьківщиною“ Огінського. Якщо