Читати книгу - "Усі в моїй родині — вбивці, Бенджамін Стівенсон"

Чоловіки під навісом саме помітили, що сльота трохи вщухла, і спробували прорватися.

Я постукав по склу й сказав так, наче це були кінні перегони:

— І вони рушають! Треба-Було-Стартувати-Раніше наразі замикає перегони. Він трохи відстає від Я-Краще-Замерзну-На-Смерть-Аніж-Визнаю-Що-Помиляюся. Я-Тут-Тільки-Через-Застарілі-Шаблони-Взаємин упевнено його випереджає та йде ніздря в ніздрю з Ти-Певна-Що-Не-Можеш-Без-Цього-Жити-Люба.

У дверях, струшуючи кригу з бороди, з’явився Енді. Він зняв пальто, повісив його на гачок біля одвірка, а тоді важко бухнувся на стілець біля Евонни, поклав на стіл невеличку торбинку й сказав:

— Ти певна, що не змогла б прожити один день без цього, люба?

Софія розреготалася трохи заголосно, а тоді, коли Евонна кинула в її бік нищівний погляд, знову повернулася до вікна, удаючи несподіване зачарування завірюхою.

— Що з вами таке, дівчата? — запитав я. Софія точно зрозуміла запитання, але знизала плечима так, наче гадки не має, про що я. — Ну ж бо. Я про Евонну. Я думав, вона загризе тебе сьогодні. Ви взагалі достатньо близькі для того, щоб так сваритися? Не знав.

— А що не так з Евонною? Я не звернула уваги, — спробувала ухилитися Софія, але мене це не переконало. Невдоволення Евонни неможливо було не відчувати на собі. Зовсім як материн погляд: ти завжди знаєш, коли вона дивиться. Але Софія явно не хотіла про це говорити. — Отже, ти тепер адвокат?

— Схоже на те.

— А хіба в тебе немає якихось, не знаю, десяти кроків розслідування злочину? — Просто… — Вона стала виписувати паси руками в повітрі, наче показувала фокус. — Зроби щось таке.

— То правила — не кроки. І вони не мої. Між іншим… — Я нахилився до неї і зашепотів по-змовницьки: — …я взагалі не люблю детективних трилерів.

— То що збираєшся робити?

— Що ж, якщо буду вивчати право, пройду стажування й примудрюся паралельно здобути науковий ступінь, то витягну Майкла із сушарні десь за… вісім років.

— А він узагалі може так робити? Називати тебе своїм адвокатом, я маю на увазі. — Софія відпила добрячий ковток кави. Чашка теленькнула об блюдце, коли вона поставила її на місце. — І чому він вибрав тебе?

— Не знаю, — чесно відповів я на обидва її запитання, але в голові досі лунали Майклові слова: «Я маю тобі дещо сказати. Про те, що я тобі завинив». — Будь-яка людина може захищати себе в суді, чи не так? Можливо, так само вона може попросити будь-кого. Або це взагалі незаконно. Але Кроуфорд теж не грає за правилами. Я навіть не певен, чи він їх знає, тож, може, Майкл просто цим користується. Підігрує йому, щоб отримати те, що хоче. Марсело вважає, що це гарна ідея і мені варто поговорити з Майклом, тож я так і зроблю.

— «Отримати те, що хоче»? Він хоче сидіти в сушарні?

— Наразі в мене лише два припущення. Якщо буду його адвокатом, Майкл зможе розмовляти зі мною наодинці, скільки йому заманеться, правильно? Кроуфорд не має права йому заборонити. Надворі Майкл сказав, що хоче поговорити зі мною. Тож, може, йому треба, щоб я там був.

— А друге припущення?

— Таке саме, як перше. Він хоче, щоб я був там. Може, він також хоче, щоб когось там не було.

— Когось боїться?

Я знизав плечима. Більше теорій у мене не було. Софія потерла очі, позіхнула й знову задивилася у вікно. Раніше я не бачив ані імпровізованого моргу вище на схилі, ані озера внизу, але тепер сльота заховала навіть паркувальний майданчик. Видно було лише на кілька метрів, а решту кутала суцільна сірість. За вікном я не міг розгледіти нічого, крім безладного танцю крижинок на тлі тротуарних плит, від чого здавалося, що дивлюсь у мікроскоп на рій сірих клітин, і на якусь мить я уявив собі гору на молекулярному рівні. Коли заметіль ущухне, краєвид зміниться до невпізнанності: снігу навалить по коліна, і весь схил сховається під суцільним білим покривалом. Мені подумалось, що гора перебудовує себе на наших очах, атом за атомом.

— Дивлячись на тебе, можна подумати, що ти не спала всю ніч, — знову спробував почати розмову.

Надворі я подумав, що вона просто бліда від холоду й від споглядання мертвого чоловіка, але навіть у теплі й затишку Софія мала кепський вигляд. Я звернув увагу на її напружене обличчя й на теленькання чашки, яку вона поставила на блюдце тремкою рукою. Я пригадав жест Енді, який наче підносив до губ невидиму склянку, і шпильки Евонни.

— Серйозно? — Софія здійняла брову, вп’явшись у мене поглядом. — До чого ти хилиш?

— Просто скажи мені, що робила минулої ночі. Щоб я знав твоє алібі абощо. Просто я не знаю, із чого почати. — Я намагався говорити буденно, не виказуючи допитливості.

Софія зітхнула, накреслила лінію в пінці на каві й облизала палець, але не відповіла.

Я вирішив благати.

— Будь ласка, я маю потренуватися.

— Розповідаю: тато зателефонував мені сказати, що вечерю скасовано, бо Одрі зле, тож я поїла закусок у барі, бо терпіти не можу ту їдальню, і, якщо чесно, випила трохи для хоробрості, щоб поговорити з тобою. Тоді я пішла до тебе, відтак повернулася у своє шале. Ти хочеш почути якісь виправдання? У мене був важкий ранок, і саме тому я маю такий гівняний вигляд. Дякую, між іншим, за ті чарівні натяки. Якщо жінка трохи розкошлана, це ще не означає, що вона вбивця. Нагадати тобі, що я була першою — навіть не офіцер Кроуфорд! — хто назвав це вбивством? До того ж ти знаєш, що після розмови з тобою я прийшла у свою кімнату, бо ти зателефонував мені майже одразу. Моє алібі — це ти, дурнику.

— Твоя правда, — сказав я, замислившись. Якщо ви не прогортали мого стислого викладу попередніх розділів, то знаєте про мою теорію з грошима. Отже, саме тоді мені й спало на думку, що хтось може їх шукати. — Просто скажи мені, кому ти завинила гроші.

Софія блискавично виструнчилася й нервово роззирнулася залою.

— А можна про це не горлати? — засичала вона. — І що це взагалі означає?

— Ти просила в мене грошей. Я подумав, що ти комусь їх заборгувала.

— Слухай, Ерне, мені не треба твоїх грошей, особливо якщо ти збираєшся так мене принижувати. Не варто було тебе просити. Сама розберуся.

— То ти шукаєш п’ятдесят тисяч доларів не для того, щоб від когось відкупитися?

— Я нікому не винна ніяких грошей, — сказала Софія з притиском: більше вона цього не повторюватиме. — Може, поговоримо про щось інше?

— Хтось