Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2"

він натрапив на покинуті цегляні села горян, які колись жили на узвишшях біля Нґранека і різьбили статуетки з його м’якої лави. Вони мешкали тут ще за життя діда старого корчмаря, але десь у той час їхнє сусідство стало комусь заважати. Їхні будиночки стояли навіть на схилах самої гори, і що вище вони зводилися, то більшої кількості люду недолічувалися з кожним світанком. Зрештою, вони вирішили залишити ці землі, надто ж коли у присмерку почали зринати речі, які ніхто не міг достеменно пояснити; кінець кінцем всі вони пішли до моря, осівши у Багарні, заселивши один із найстаріших районів міста і там навчаючи своїх дітей старовинному мистецтву різьбярства, яке існує й донині. Саме від дітей цих горян, вигнаних із власних осель, Картер і почув найдивовижніші розповіді про Нґранек, коли блукав старенькими тавернами Багарни.

Увесь цей час величні скелясті крутосхили Нґранека, здавалося, здіймалися все вище, що ближче Картер підходив до них. Пологіший схил де‑не-де поріс деревами, а далі — миршавими чагарями, над якими примарно здіймалася до небес жахлива гола скеля, вкрита снігами і кригою вічної мерзлоти. Споглядаючи розколини і пощерблені схили тієї похмурої скелі, Картер не вельми тішився з перспективи видиратися нагору. Подекуди траплялися застиглі потоки лави і купи шлаку, що захаращували схили і виступи. Дев’ятнадцять еонів тому, навіть раніше, ніж боги почали танцювати на її шпилястій вершині, ця гора вивергала вогонь і гримотіла голосами глибинних громів. Зараз же вона здіймалася мовчазна і моторошна, оберігаючи на своєму прихованому схилі отой таємний титанічний образ, про який ходить стільки чуток. У тій горі були печери, які могли бути порожні і сповнені одвічною пітьмою, а могли — якщо легенди кажуть правду — бути притулком для невимовних жахіть.

Земля, поросла хирлявими дубами і ясенами, засіяна гострим камінням, лавою і багаторічним попелом, поволі підіймалася вгору до підніжжя Нґранека. На місцях, де зазвичай таборували збирачі лави, посеред залишків таборів були згарища і стояло кілька грубої роботи вівтарів, які вони будували, щоб умилостивити Великих або щоб віднадити істот, яких вони уявляли собі на височинах Нґранека та у лабіринтах його печер. Увечері Картер досягнув залишків найвіддаленішого табору і став там на ніч, припнувши свою стриножену зебру до молодого дерева і з головою закутавшись у покривало, перш ніж заснути. Всю ніч на узбережжі якогось потаємного ставка завивав вуніт, але Картер не боявся цієї страхітливої амфібії, бо ж знав, що жодна з них не наважиться наблизитись до схилів Нґранека.

У променях ясного світанку Картер почав своє довге сходження, намагаючись провести зебру настільки високо, наскільки ця корисна тварина взагалі могла піднятися, хоча, коли вузенька стежина стала занадто крутою, таки припнув її до низькорослого ясена. Далі він піднімався уже сам; спершу через лісок з руїнами давніх поселень на уже зарослих чагарями галявинах, а тоді густими травами, з яких тут і там випиналися чахлі кущики. Він неабияк шкодував, що більше немає дерев, бо схил став надто вже крутий, і від найменшого погляду вниз починало паморочитися в голові. Нарешті його очам відкрилася вся підгірна рівнина, куди сягало око: покинуті хатинки різьбярів, гайки смоляних дерев і табори збирачів смоли, ліси, у яких гніздяться і виспівують різнобарвні мага, а ген далеко виднівся навіть берег Ята, на якому стояли оті загрозливі прадавні руїни, назва яких загубилася у віках. Картер вирішив не надто роззиратися і продовжував підніматися вгору, поки не закінчилися кущі, і зосталося чіплятися хіба що за густу траву.

Тоді ґрунт майже зник, все частіше з-під землі виступали брили каміння, час від часу в розколинах траплялися гнізда кондорів. Нарешті під ногами залишилася тільки гола скеля, настільки жорстка і обвітрена, що Картер уже заледве міг підніматися вище. Рятували лише невеликі вибоїни та природні виступи; він радів надибуючи різні позначки, які збирачі лави різьбили на камінні, втішений, що тут і раніше бували звичайні люди. Ще вище про людську присутність говорили сходинки і приступки, вибиті в камені у тих чи тих місцях, а ще неглибокі виїмки та штучні розколини, всередині яких пролягали рудні жили або застиглі потоки лави. В одному місці навіть була прорубана щілина, яка вела до особливо багатих покладів праворуч від центральної стежки. Раз чи двічі Картер наважувався роззирнутися і просто завмирав від неймовірного краєвиду внизу. Під ним розкинувся весь острів аж до самого узбережжя, із кам’яними терасами Багарни і далекою паволокою диму з її коминів. А далі лежало безмежне Південне море з усіма його захопливими таємницями.

Досі стежка зміїлася вгору з ближнього боку гори, так що дальній схил з різьбленим ликом був усе ще захований від його погляду. Але тепер Картер побачив довгий виступ, який поволі піднімався вгору і огинав гору з лівого боку, тобто вів саме туди, куди він прагнув дістатися; ним він і вирушив, сподіваючись, що ця стежка виявиться правильною. Через десять хвилин він переконався, що це не глухий кут, бо стежина вела далі під арку, за якою, якщо тільки вона не була обвалена, через кілька годин підйому він мав би дістатися до того незвіданого південного схилу, що виходив на безплідні пустирища і прокляті лавові поля. Коли внизу перед ним відкрився новий краєвид, він побачив, що ці місця значно дикіші і не такі гарні, як ті приморські краї, якими йому довелося досі мандрувати. Схил гори також змінився; тепер в ньому нерідко траплялися тріщини та печери, яких не було побіч прямої дороги, з якої він звернув. Деякі тріщини зяяли над головою, деякі — під ногами, і жодну з них було не під силу подолати людині. Повітря стало геть холодним, але за неймовірно важким сходженням він цього навіть не помічав. Його турбувало лише те, що атмосфера робилася дедалі розрідженішою, він навіть подумав, що, мабуть, оце і є причиною страху перед цим схилом, яким надихалися творці всіх тих абсурдних історій про нічвидів, звинувачуючи їх у зникненні скелелазів, що зривалися вниз із тутешніх небезпечних стежок. Ці почуті від мандрівників історії не надто його вразили, але про всяк випадок він прихопив із собою надійний кривий ятаган[64]. Усі інші думки блякли і відступали перед його прагненням побачити той різьблений лик, від якого може початися його шлях до богів на вершині незвіданого Кадата.

Нарешті, у страхітливому холоді верхніх шарів атмосфери, він вийшов просто до прихованого боку гори Нґранек і побачив у бездонних западинах внизу невеликі бескиди та незаймані обшири лави там, куди впав давній гнів Великих. Були і не зачеплені катастрофою землі, широкі рівнини на півдні; але то була пустка, на якій не виднілося ані оброблених ланів, ані жодного димаря на даху хатини, і, здавалося, вона не мала кінця-краю. З цього боку ніщо не вказувало на близькість моря, бо ж Оріаб — великий острів. Тут також зяяли чорні печери і дивні розколини, але до жодної з них було не дістатися. Над головою нависала величезна камінна брила, яка затуляла йому верхній краєвид, і Картер замислився, чи не стане для нього нездоланною ця перешкода. Перебуваючи в такій небезпечній