Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2"

Наступного дня вони зустріли корабель під фіолетовими вітрилами, що тримав курс на Зар, у країну забутих снів. Він був навантажений скляними посудинами, в яких цвіли дивовижних кольорів лілеї. Увечері одинадцятого дня на видноколі з’явився острів Оріаб, на якому височіла щербата, вкрита вічними снігами гора Нґранек. Оріаб — великий острів, а його порт Багарна — могутнє місто. Причали Багарни порфірові, саме ж місто величними терасами здіймається позаду них, над східчастими вуличками височіють горішні поверхи будинків та місточки, перекинуті між будівлями. Попід містом протікає великий, з гранітною брамою канал, яким можна дістатися до внутрішнього озера Ят, на дальньому березі якого лежать руїни прадавнього міста, збудованого з невипаленої цегли, назва якого давно вже забулася. Коли увечері корабель зайшов до гавані, вітаючи новоприбулих замерехтіли сигнальні вогні маяків-близнюків Тона і Тала, а у мільйонах віконець на терасах Багарни один за одним м’яко і лагідно спалахували теплі вогники, як загораються у присмерку зорі на небосхилі, аж поки увесь порт не перетворився на мерехтливе сузір’я, зависле поміж небесними зорями і їх відображеннями у тихих водах гавані.

Причаливши, капітан поквапився запросити Картера до свого невеличкого будиночка на березі Яту, до якого збігають схили пагорбів міста; для такого любого гостя його дружина і слуги приготували дивну, але смачнющу їжу. Наступні дні Картер проводив у всіх тавернах та людних місцях, куди сходилися збирачі лави та різьбярі, допитуючись про будь-які чутки та легенди, що стосувалися гори Нґранек, але не знайшов нікого, хто бував би на високих схилах чи бачив вирізьблене обличчя. Нґранек був дуже складною для сходження горою, за якою простягалася хіба що проклята пустка, до того ж ніхто не наважувався покластися на те, що нічвиди — це просто вигадка.

Коли капітан відплив назад до Дайлет-Ліна, Картер винайняв помешкання у старенькій корчмі, яка вікнами виходила на східчасту вуличку старого міста, будинки якого зведені з цегли і нагадують руїни на дальньому узбережжі Ята. Тут він планував своє сходження на прадавній Нґранек, тут зіставляв усе, що вдалося почути від збирачів лави про шлях нагору. Корчмар був уже в літах, він і сам чув чимало легенд, тож Картеру він став у неабиякій пригоді. Чоловік навіть повів Картера до горішньої кімнати свого старого будиночка і показав йому грубе зображення, яке один мандрівник колись давно нашкрябав на шматку глини, коли люди були сміливіші і їх ще не так лякала думка про мандрівку на круті схили Нґранека. Прадід старого корчмаря чув від свого прадіда, що мандрівник, який нашкрябав цей образ, таки піднімався на Нґранек і бачив там вирізьблене обличчя, після чого відтворив його, щоб інші також могли побачити те, що бачив він, але в Картера щодо цього були чималі сумніви, бо грубі риси обличчя малювалися явно в поспіху і недбало, до того ж воно майже цілковито ховалося за безліччю дрібніших фігур, виконаних із жахливим несмаком, що були наділені рогами, крилами, хвостами і зубами.

Нарешті, зібравши докупи всю інформацію, яку тільки міг здобути у корчмах та інших велелюдних місцях Багарни, Картер винайняв зебру і одного ранку вирушив дорогою вздовж узбережжя Ята до тієї частини острова, на якій височіє каменистий Нґранек. Праворуч від нього здіймалися пагорби, на яких росли чудові фруктові сади, поміж них тулилися маленькі кам’яні ферми, і ці краєвиди одразу нагадали йому родючі поля обабіч річки Скай. Надвечір він уже був біля безіменних прадавніх руїн на дальньому березі Ята, і, хоч збирачі лави і застерігали його від того, щоб ставати табором у цих руїнах, він усе ж припнув свою зебру до чудернацької колони поруч із зруйнованим муром і розстелив своє покривало у захищеному від вітру закутку, стіни якого були вкриті якимись барельєфними зображеннями, значення яких він так і не зумів розгадати. Картер накинув іще одне покривало на себе зверху, бо ночі на Оріабі прохолодні; а коли, прокинувшись уночі, він відчув, як крильця якоїсь комахи зачепили його обличчя, то просто загорнувся у ковдру з головою й спокійно заснув і спав, аж доки його не розбудили крики птахів мага у далекому смолоносному лісі.

Сонце щойно піднялося над високим схилом, яким тяглися ліґи прадавніх цегляних підмурівків, за якими — поруйновані часом стіни та ще де‑не-де потріскані колони і порожні п’єдестали спускалися до узбережжя Ята, і Картер пішов шукати свою стриножену зебру. На лихо, він побачив, що слухняна тварина лежить, нерухомо розпростерта на землі біля тієї химерної колони, до якої він її припнув, ще гірше — вона була мертва, щось випило усю її кров через малесеньку ранку на горлі. Хтось нишпорив у його поклажі, бо звідти зникло кілька блискучих брязкалець, а навколо в пилюці виднілися численні сліди перетинчастих лап, які не належали жодній відомій Картеру істоті. Тут йому пригадалися легенди і застереження збирачів лави, і він замислився, що ж то насправді торкнулося його обличчя вночі. Тоді він завдав багаж собі на спину і рушив уперед до Нґранека. Коли дорога пролягала через чергові руїни, він стривожився, побачивши величезну арку, схожу на вмурований у стіну старовинного храму портал, за якою виднілися східці, що вели вниз у непроглядну пітьму.

Тепер Картер рухався угору схилом, вже дикішою, лісистою місцевістю, де траплялися хіба що хижі вуглярів і табори збирачів смоли. Повітря було сповнене смоляним ароматом, а птахи мага безтурботно виспівували, семиколірно виблискуючи на сонці. Ближче до сутінок він дістався табору збирачів лави, які з повними клунками поверталися з нижніх схилів Нґранека; він отаборився з ними, слухаючи їхніх пісень та оповідок, дослухаючись до тихих розмов про супутника, якого вони втратили у цій подорожі. Той видерся надто високо, щоб дістатися до брили дуже гарної лави, але увечері не повернувся до своїх товаришів. Вирушивши наступного дня на пошуки, вони знайшли тільки його тюрбан, але на камінні внизу не було жодного сліду, який би вказував на те, що він упав. Після цього пошуки припинили, бо старші сказали, що більше вони нічого не знайдуть. Ніхто й ніколи не знаходив того, що забирали нічвиди, хоч існування самих нічвидів настільки сумнівне, що вони вважаються легендою. Картер розпитав, чи п’ють вони кров, чи люблять блискучі речі та чи перетинчасті у них лапи, але збирачі лави, здається, злякалися таких запитань і лише похитали головами. Побачивши, як їх стривожила ця тема, він більше нічого не запитував, а, загорнувшись у ковдру, одразу ліг спати.

Наступного дня він прокинувся разом зі збирачами лави і попрощався, бо їхня дорога пролягала на захід, він же поїхав на схід верхи на купленій у них зебрі. Старші благословили його, але й застерегли, що не варто підніматися дуже високо на Нґранек; він щиро подякував їм, хоча і не збирався дослухатися до їхніх порад. Він-бо досі прагнув знайти богів на незвіданому Кадаті і дізнатися у них правду про шлях до того таємничого і чудесного присмеркового міста. Під обід, після довгого сходження на гору,