Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2"

ситуації на висоті багатьох миль над землею, де з одного боку була тільки порожнеча і смерть, а з іншого — пласка кам’яна стіна, він на мить пізнав той страх, який відлякує людей від прихованого схилу Нґранека. Він не міг повернутися назад, бо сонце вже хилилося до заходу. Якщо шляху нагору немає, тоді його тут, на горі, заскочить ніч, і світанок він навряд чи побачить.

Проте шлях нагору таки був, і він помітив його саме вчасно. Лише дуже досвідчений сновидець міг скористатися цими вузенькими сходинками, але Картеру цього було достатньо. Тепер, піднявшись на вершину майже прямовисної скелі, він з’ясував, що подальший підйом значно простіший, ніж шлях, яким він досі йшов, бо на смузі, де розтанув велетенський льодовик, зостався глинистий прохід, весь усіяний каменистими виступами. Ліворуч від нього з незнаних висот до невідомих глибин розверзлася непрохідна прірва, і там, на недосяжній для нього висоті, чорнів вхід у печеру. Проте з іншого боку гора піднімалася пологим схилом, так що там було навіть достатньо місця для того, щоб перепочити.

Судячи з холоду, Картер наближався вже до межі снігів, тож він звів погляд догори, сподіваючись побачити вершину, яка мала б сяяти над ним у призахідному промінні. І справді, далі незліченними тисячам футів тяглися сніги, а трохи нижче стримів кам’яний кряж, подібний до того, на який він допіру піднявся; він споконвіків нависав над скелею, чорніючи на тлі білої крижаної вершини. І, побачивши цей обрис, Картер затамував подих, а тоді гучно скрикнув і благоговійно вчепився у пощерблену стіну; ця ж бо титанічна скеля не зосталася неторканою, відколи на зорі світу її виліпила природа, а виблискувала у призахідному промінні червоним колосом вирізьблених і відшліфованих рис божественного лику.

Суворо і жахливо сяяло те обличчя, в палаючому промінні вечірнього сонця. Жодному розуму не судилося осягнути його розмірів, але Картер нараз зрозумів, що і жодній людині не під силу було його створити. То був бог, вирізьблений руками богів, і він, зверхній і могутній, дивився на шукача. Чутки стверджували, що цей лик вельми дивний, що його не сплутати з іншими, і, як побачив Картер, вони виявилися правдою; його продовгуваті розкосі очі, вуха з видовженими мочками, тонкий ніс і гостре підборіддя — все свідчило про те, що це раса не людей, а богів. Нажаханий, він усе дивився на ту незрівнянну і страхітливу велич, хоча саме це він і прагнув побачити, хоч саме цього він і шукав; бо у божественному обличчі було більше дивовижного, аніж можливо передати, і коли це обличчя перевершує розмірами найбільший храм, коли зустрічаєш його погляд, спрямований униз крізь присмеркове світло із таємничої тиші того верхнього світу, з темної лави якого у сиву давнину його вирізьбили божественні руки, відчуваєш настільки потужне зачарування, що перед ним годі встояти.

І до цього зачарування домішувався подив від того, що йому були знайомі ці риси; хоча він і мав намір обнишпорити увесь край снів у пошуках людей, риси яких вкажуть на їхнє божественне походження, однак тепер йому стало зрозуміло, що в цьому немає потреби. Власне, величне обличчя, вирізьблене на цій скелі, не було геть незнайомим, такі обличчя він часто бачив у тавернах порту Селефаїс, який лежить в Ут-Нарґаї за Танарійськими пагорбами, і править ним король Куранес, якого Картер колись знав наяву. Щороку моряки з такими самими обличчями припливали на темних кораблях із півночі, привозячи на продаж онікс, різьблений нефрит, золоте прядиво і маленьких червоних співочих пташок Селефаїса, і тепер було зрозуміло, що вони не хто інші, як напівбоги, яких він шукав. А отже, неподалік від їхнього краю і має лежати та холодна пустка, посеред якої стоїть незвіданий Кадат, де височіє оніксовий замок Великих. І шлях його пролягав до Селефаїса, ген далеко від острова Оріаб, і шлях його пролягав назад до Дайлет-Ліна, угору річкою Скай до мосту біля Ніра і далі, крізь зачаровані ліси зуґів, у яких йому належить повернути на північ крізь чарівні сади Украноса аж до позолочених шпилів Трана, де потрібно буде знайти галеон, що перевіз би його через Серенійське море.

А сутінки ставали все густішими, і велике різьблене обличчя у мороці виглядало ще суворішим. Ніч заскочила мандрівника на тій скелі; у темряві він не міг рухатися ні вгору, ні вниз, хіба стояти, тримаючись за камінь і дрижати від холоду на тому вузенькому виступі, аж поки не настане день, постійно молячись, щоб не заснути, щоб сон не розтиснув йому руки і він не впав з тієї запаморочливої висоти вниз, на щербаті скелі та гостре каміння ненависної рівнини. Засяяли зорі, але окрім них очі Картера бачили хіба чорну порожнечу; порожнечу, сповнену смертю, супроти поклику якої він міг хіба що чіплятися за каміння і якомога далі відступати від незримої межі. Останнім, що він побачив у сутінках, був кондор, який ширяв у повітрі неподалік від західного виступу скелі позаду нього, а тоді з клекотом кинувся геть, коли пролітав неподалік від печери, вхід до якої зяяв на недосяжній для Картера відстані.

Зненацька, не зронивши жодного звуку в цій темряві, чиясь рука нечутно зняла гравірований ятаган із Картерового пояса. А тоді знизу долинув його брязкіт об каміння. А між собою і Чумацьким Шляхом Картер побачив жахливі обриси якоїсь істоти — гидотно худої, з рогами, хвостом і перетинчастими крилами. Все більше і більше істот почали шугати вгорі, затуляючи зорі, наче ціла зграя гидотних потвор безшелесно вилетіла з тієї недоступної печери на крутосхилі скелі. Тоді немов холодна ґумова рука схопила його за шию, ще одна — за ногу, враз підняли його на незміриму висоту і понесли геть. Наступної миті зорі пощезли, і Картер зрозумів, що це були нічвиди.

Уже непритомного, вони затягли його до тієї печери і понесли страхітливими лабіринтами всередині гори. Спершу він інстинктивно борсався, але припинив, щойно вони послабили хват. Самі вони не видавали жодного звуку, навіть їхні перетинчасті крила не шурхотіли. Тіла почвар були страшенно холодними, мокрими та слизькими, Картеру були гидкими дотики їхніх кігтів. Невдовзі вони пірнули вниз, пролітаючи крізь страхітливі безодні, а навколо чувся лише мерзенний, запаморочливий посвист затхлого, могильного повітря; Картер відчував, як вони занурюються у нескінченну круговерть верескливого, демонічного шаленства. Він кричав знову і знову, але з кожним криком ці кігті все більше розтискалися, загрожуючи його відпустити. Тоді він побачив попереду якесь сіре світіння і зрозумів, що вони дісталися того глибинного світу підземних жахіть, про який оповідають хіба що туманні легенди, який освітлений лише блідими неживими вогниками, де мертве повітря насичене гнилизною і з розколин земного ядра здіймаються правічні тумани.

Нарешті ген унизу він угледів нечіткі обриси сірих, моторошних скель, які, наскільки він знав, можуть бути хіба що Верхів’ям Ток. Вони стриміли, гидотні й похмурі, у потойбічному присмерку безмежних глибин, які ніколи не бачили сонця; вищі, ніж може собі уявити людина, вони здіймалися, охороняючи жахливі долини, поточені мерзенними плазуючими бголами. Але Картер волів радше дивитися на них, аніж на своїх викрадачів, страхітливих і незграбних чорних істот із м’якою,