Читати книгу - "Мала, Ліана Меко"

Мені боляче, боляче і так добре. Мене накриває чистим захопленням. Немов одурманена, немов божевільна зголодніла, я тягнуся до нього, роздягаю, квапливо стягую з себе сорочку, притискаюся до його голого тіла. Він гарчить і щось хрипко шепоче, і цей шепіт - приголомшливо-красивий, низький, тягучий, відгукується в усьому моєму тілі. Грає складну хімію.

Я погано розумію, що відбувається - вся свідомість стягується до відчуттів, зовнішній світ ніби зникає. Тому що це, чорт забирай, прекрасно, і я не хочу думати ні про що інше. Я хочу тільки відчувати.

Однак моєму мозку, напевно, якимось периферичним відділом, раптом вдається зафіксувати сторонній звук і рух біля дверей. Я із зусиллям змушую себе вирватися із солодкого дурману, але лише за секунди вдається належною мірою усвідомити те, що відбувається, і зрозуміти, що ми більше не самі.

Різко перервавши поцілунок, я відстороняюся, повертаю голову в бік звуку, і перед моїм поглядом абсолютно несподівано постає висока гарна блондинка. Вона стоїть на порозі й розгублено дивиться на нас, розкривши рота.

Назар відсторонюється від мене. Він продовжує важко дихати, але на обличчі його тепер не видно бажання, він у розгубленості. Він ніби наляканий.

Я ще до кінця не розумію, що відбувається, але все всередині мене ціпеніє, жахлива здогадка сковує мене ніби ланцюгами.

- Назаре? - Я дивлюся на нього на всі очі, а він відпускає мене і просто відходить. - Хто це, Назаре? - Болісний клубок дере глотку так, що мені боляче говорити, навіть дихати важко, і в голові здіймається гул, але я продовжую дивитися на чоловіка. Зараз він заспокоїть мене. Зараз він пояснить. Це... його сестра. Прибиральниця. Медсестра. Та хто завгодно... Так... хто завгодно, у кого є ключі від його квартири...

Дівчина не видає жодного звуку, тупцюючи на місці, Назар мовчить, почорнівши обличчям, стиснувши щелепу, і має такий вигляд, немов я поставила йому запитання, від якого залежить саме життя. Усі мовчать. Усі якогось біса мовчать! А в мене з кожною секундою в грудях важчає дедалі сильніше, наче серце перетворюється на розпечену гирю. Нарешті я не витримую.

- Назаре! Хто ця дівчина?! - Я кричу. Мої руки тремтять, і все тіло трясеться, ніби в ознобі. Мені страшно. Мені боляче. Я на межі. Але Назар відповідати не поспішає.

Він мучить мене ще кілька довгих секунд, а потім повертає скам'яніле обличчя і видає.

- Це Віталіна... Моя дівчина.