Читати книгу - "Мала, Ліана Меко"

- Якого біса, Соломіє?! - Злісно прохрипів Назар, палаючи очима. А я хотіла обуритися, висловити йому все, що думаю, але... почувши, ледь не розтеклася біля його ніг калюжею.

Ох, Боже... як же я сумувала. Цей голос... Його потрібно заборонити на законодавчому рівні. Це ненормально. Те, як мурашками від нього стягує потилицю, як жар розповзається спиною аж до попереку, і я на кілька секунд забуваю, навіщо моєму організму легені.

- Що тобі потрібно? - Прогарчав Назар, продовжуючи спопеляти мене поглядом.

Відчуваючи, як усе всередині тремтить і закручується в нервовому передчутті, я змусила розтягнути губи в усмішці, а потім зробила крок уперед. Назар відступив суто автоматично, і я, скориставшись моментом, прослизнула у квартиру.

- Навіщо ти прийшла? Я тебе не кликав! - Спалахнув чоловік, оторопівши від мого нахабства, коли я, по-хазяйськи зачинивши двері, притулилася до них спиною. - Ти могла зателефонувати, попередити! І взагалі...

- Ви не відповідаєте на мої дзвінки. - Потиснувши плечима, зауважила я. Потім відштовхнулася від дверей і зробила крок до Назара. - Ви уникаєте мене, хіба не так?

Очі чоловіка спалахнули й потемніли, на вилицях заграли жовна, а я, усміхнувшись, підійшла ще ближче, майже впритул.

- Знати б тільки, чому... - Проспівала з придихом, простягаючи руку, бажаючи торкнутися грудей Назара, але той, мабуть, зрозумівши мій намір, відскочив, як ошпарений.

- Це маячня! - Змахнувши руками, вигукнув Назар, відійшовши від мене на кілька кроків і помітно нервуючи. - Я не уникаю... це дурниці!.. Тобі не слід було приходити... Я взагалі не розумію навіщо... - Збиваючись, заговорив він, тепер намагаючись не дивитися в мій бік. - Так, я розумію... я розпустив руки... і ти надумала собі зайвого, я не повинен був, але це нічого...

Подолавши відстань, що розділяла нас, у два швидкі кроки, я обхопила плече Назара долонями й розвернула до себе обличчям.

- Я не шкодую. Мені шкода тільки, що ви не довели діло до кінця. - Випалила, дивлячись йому в очі. Щелепи чоловіка напружилися, зуби заскрипіли, він навіть очі на секунду прикрив і головою смикнув, ніби йому боляче стало від моїх слів. Я більше не стала тягнути. - Я люблю вас. Тебе... Люблю. І буду любити, хочеш ти того чи ні... І я тебе хочу. - Простягнула, піднімаючи руки й розстібаючи верхній ґудзик сорочки. - То може варто спробувати те, від чого ти так уперто тікаєш? Щоб знати напевно, що тобі це не потрібно...

Очі Назара заметушилися, забігали, немов він не знав куди йому дивитися. Хотілося на мене - туди, де відкрилися поли сорочки, але вони нервово бігали, немов не знаючи, за що зачепитися, немов шукаючи порятунку. Він зковтнув і позадкував. Я зробила крок слідом.

- Соломіє. - Проричав загрозливо, стиснувши щелепи, стиснувши кулаки, і важко дихаючи, втупившись кудись у моє перенісся, ніби зусиллям волі змушував себе не дивитися на бажане. Я простягнула руку і торкнулася його грудей, ковзнула долонею догори, провела шиєю, а потім наблизившись, стала навшпиньки і потягнулася до обличчя. Але Назар обхопив мої плечі руками, відсторонив від себе. - Не треба, Соломіє. - Видавив крізь зуби, полосуючи поглядом моє обличчя мов небезпечна бритва.

- Чому? - Протягнула я, облизуючи губи. - Я вам не подобаюся? Ви мене не хочете? - Кинула красномовний погляд у район його ширінки і посміхнулася. - А ні, хочете. То в чому ж справа?

- Це просто... інстинкти. - Назар болісно поморщився і стиснув зуби так, що почувся скрип.

- Справді? - усміхнулася я. - Тоді скажіть, просто зараз, просто тут, що я вам не цікава. Скажіть, що я вам не потрібна, і я піду.

Я хотіла знову потягнутися до чоловіка, але він продовжував утримувати мене за передпліччя, не даючи себе торкатися. Почувши мої останні слова, він завмер, відвів очі, прикрив їх, ніби збираючись із думками, збираючи волю в кулак. Він важко дихав, його ліва рука відчутно тремтіла від напруження, а протез боляче стискав металевими пальцями мою шкіру, але я цей біль ледь відчувала. Я вся перетворилася на слух, на почуття, на відчуття.

Ну давай же. Будь чоловіком. Скажи це. Прожени мене. Або давай нарешті припинимо ці дурні розмови. Я більше не можу чекати. Не можу і не хочу. Просто скажи...

Але ось обличчя Назара знову повертається до мене, його очі блищать гострою рішучістю, ріжуть, немов ножі. Зіниці розширюються, затопивши світло-сірий колір так, що очі здаються чорними безоднями.

- Ти. Мені. Не потрібна. - Чітко розділяючи слова карбує Назар. І кадик його повільно рухається, наче він проковтує брехню.

Він говорить з усією твердістю і що є сил намагається виглядати впевненим у своїх словах. Але марно. Я йому не вірю.

Поклавши долоні на його передпліччя, я подаюся вперед і видихаю в його обличчя.

- Тоді відпусти мене.

Він моргає. Ковтає. Дивиться на мене на всі очі і судорожно дихає. Руки його смикаються, але пальці не розтискаються. Обличчям проходить болісна судома, наче він відчайдушно сперечається сам із собою, наче всередині його відбуваються бої, гірші за ті, на яких він був у реальності, наче щось розриває його зсередини. Він зволікає, сумнівається, бореться з якимись своїми чудовиськами, а потім... потім він немов вибухає.

Ривком притягнувши мене до себе, впивається в губи жорстким поцілунком. І цей поцілунок більше схожий на удар. Злий, голодний і відчайдушний. Він притискає мене до себе до хрускоту, впивається в мої губи нетерпляче, жадібно, навіть з якоюсь грубою люттю, ніби не цілує, а карає. Його руки завдають болю, зуби прокушують губу майже до крові.