read-books.club » Короткий любовний роман » Мала, Ліана Меко 📚 - Українською

Читати книгу - "Мала, Ліана Меко"

70
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Мала" автора Ліана Меко. Жанр книги: Короткий любовний роман. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.
Електронна книга українською мовою «Мала, Ліана Меко» була написана автором - Ліана Меко, яку Ви можете читати онлайн безкоштовно на телефонах або планшетах. Бібліотека сучасних українських письменників "read-books.club". Ця книга є найпопулярнішою у жанрі для сучасного читача, та займає перші місця серед усієї колекції творів (книг) у категорії "Короткий любовний роман".
Поділитися книгою "Мала, Ліана Меко" в соціальних мережах: 
Я майже зламався, майже поховав себе, коли в моє життя увірвалося оте мале невгамовне торнадо. При першому знайомстві вона прийняла мене за бомжа, накричала, обізвала, та ще й окропом облила. А вже за кілька днів заявила: любити тебе буду, хочеш ти того чи ні! Я не хотів - ну куди я подіну п'ятнадцять років різниці у віці? Відштовхував її від себе, відмовляв, тікав, чинив опір. Та хіба торнадо можна зупинити...

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 2 ... 53
Перейти на сторінку:
1

Зв'язатися з нашими держорганами - вважай, нервовий зрив забезпечений. Півдня мені довелося бігати з кабінету в кабінет, від однієї контори до іншої. І все без толку: я ні при посаді, не маю жодних прав і взагалі - ніхто, і звуть мене ніяк. По-хорошому, не варто було вплутуватися в цю справу, і залишити завдання розбиратися з проблемою людині, яка відповідала за бізнес і, власне, володіла ним, але я не на жарт злякалася за Тамару Сергіївну: вона ледь не в припадку билася від обурення і злості.

- От же гівно малолітнє. Я до нього по-доброму, по-хорошому, пожаліла паразита. Роботи в країні немає, а йому сім'ю годувати... - Кричала літня жінка, коли я увійшла вранці в офіс.

- Ви про кого, Тамара Сергіївна? Що сталося? - Запитала я, миттєво напружуючись - ніколи не бачила Тамару Сергіївну такою. Вона завжди здавалася мені добродушною і спокійною, навіть голосу ніколи не підвищувала, а тут он від злості аж розчервонілася вся.

- Зорін, падлюка, зголосився за заявкою до Румунії... я ще здивувалася, начебто й закордонного паспорта в нього не було, коли на роботу оформляла, а тут раптом отримав так поспішно... Ну думаю, молодець, амбітний хлопець - досить уже по Україні їздити - мені на Європу нікого відправляти - всі водії не особливо рвуться в тривалі відрядження їхати... Відправила його, заявку в Шляху оформила, аванс видала, а він, свиня, доїхав до нафтобази, кинув бензовоз і поминай як звали.

Немолода й огрядна Тамара Сергіївна дихала так важко, а руки в неї просто ходуном ходили, поки вона, метаючи очима блискавки, не соромлячись у висловах, віщала про форс-мажор, і я всерйоз злякалася за її стан. Налила з графина води, і підійшовши до жінки, пхнула їй у руки склянку.

- Ясно. Чкурнув з Вкраїни милої... - Кивнула я, коли вона влила в себе рідину. Тамара Сергіївна знову відкрила рот, блиснувши очима так, ніби збиралася видати новий потік лайки, але я зупинила її, погладивши по плечу. - Робити-то що тепер? Машину ж потрібно забрати якось, і взагалі...

Тамара Сергіївна похитала головою і грузно опустилася на стілець, важко зітхнула.

- Не знаю... - видихнула втомлено. - У поліцію треба і в ДСБТ повідомити - чого доброго ліцензії позбавлять... А за машиною тільки господар поїхати може. Назару телефоную, не додзвонюся, не відповідає мені... Сил уже немає ніяких, от чесно, Соля... - Жінка знову зітхнула, очі її раптом наповнилися сльозами. - Стара я вже, здоров'я немає. У тягар мені робота і нервування ці. Не справляюся...

- Ну що ви, Тамара Сергіївна, - захвилювалася я, сідаючи навпочіпки поруч зі стільцем жінки, - ну яка ж ви стара? Ви ще ого-го. І з усім ви справляєтеся відмінно, молоді ще фору дасте.

- Та не треба, Солю. Дурниці ти говориш. У мене тиск, і серце, протрузії в хребті - я сидіти не можу. Ходжу сюди, стараюся, стараюся заради нього засранця, а йому й діла немає - навіть на дзвінки не відповідає. Забив на все.

- Назар Андрійович? - Згадала я ім'я начальника, жінка сумно кивнула. - Хочете, я його знайду? Додзвонюватися буду, або додому піду, відшукаю, тільки скажіть, де...

- Та знала б я, де він вештається, сама знайшла б - вуха б надерла дурневі. Ходила до нього додому кілька разів, у двері по дві години ломилася... чи то немає його там, чи то не відчиняє гад... Напевно, нажерся вщент і спить... Паразит, ховає ж себе за живо, - схлипнула Тамара Сергіївна, - як повернувся, ні слуху ні духу від нього, спілкуватися відмовляється, п'є. На фронт назад проситься, а його не беруть - непридатний він більше...

Я округлила очі і втупилася на жінку - це вперше вона дозволила собі розповісти щось про нашого таємничого начальника. І схоже одразу зрозуміла, що бовкнула зайвого: побачивши в моїх очах неприкриту зацікавленість, вона стиснула губи й відвернулася.

- Годі, не важливо це. Вирішувати треба проблему. - Жінка піднялася зі стільця, але одразу ж схопилася за стільницю, наче в неї запаморочилося в голові. Я підхопила її під лікоть і посадила назад. - Ви сидіть, Тамара Сергіївна, я сама все вирішу. - Заявила твердо, із занепокоєнням дивлячись на зблідлу жінку.  - Давайте мені номер Назара Андрійовича - видзвонювати його буду. І всі дані на водія - у ДСБТ поїду і в поліцію. Зроблю, що зможу...

Тамара Сергіївна слабко посміхнулася.

- Дякую, Соломіє. - Кивнула вдячно. - Знала, що не прогадала я в тобі...

Я на це лише кисло усміхнулася. Заздалегідь знала, що не вигорить нічого, але як я могла не втрутитися, не заспокоїти жінку? - Тамарі Сергіївні я була зобов'язана.

Вона взяла мене до себе в підручні без досвіду роботи і з незакінченою вищою в мій найважчий період життя. Півроку ми з матір'ю бідкалися країною - то в таборах для біженців, то підселенцями у чужих людей, і на вокзалах доводилося ночувати і навіть голодувати.

Як занесло нас до Миколаєва, я вже й не пригадаю - все їхали кудись, перебиралися з місця на місце в пошуках прихистку. Тижні й місяці злилися в один суцільний нескінченний день, який здавалося ніколи не скінчиться, міста змазалися в одне велике сіре небезпечне місце, де не було тиші, не було спокою, і все було просякнуте страхом та відчаєм. Куди не піди, куди не поїдь - скрізь тільки біль і жах. У кожного свій, і кожен ним набитий під зав'язку, просякнутий по вінця, а все одно людяність не втрачають. Допомагають, як можуть.

Ось і нам допомогли добрі люди. Провідник поїзда, як почула звідки ми, і що будинок наш розбитий, місто зруйноване повністю й захоплене окупантом, перша простягнула руку допомоги. І щойно поїзд прибув до Миколаєва, одразу ж закликала армію волонтерів нам на допомогу. Прямо з вокзалу нас відвезли і розмістили в гуртожиток, а вже наступного дня мені зателефонувала Тамара Сергіївна і запропонувала роботу - помічником бухгалтера.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍
1 2 ... 53
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мала, Ліана Меко», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Мала, Ліана Меко"