Читати книгу - "ОстаннІ ПовІдомлення , Arachne "

Вітер вив за вікном, хвистав по склу і кидав сніжинки на підвіконня, ніби намагаючись пробитися всередину. Температура за бортом впала до мінус тридцяти, і навіть стара піч у кутку кімнати не могла повністю зігріти хату. Лукас Слоун сидів за письмовим столом у тьмяному світлі лампи, прислухаючись до ритмічного стукоту годинника. Чашка кави в його руках давно охолола, але він навіть не помітив. Його погляд був прикутий до екрану телефону.

На екрані – коротке, але лякаюче повідомлення:

"Він полює знову. Зупини його".

Надіслано з номера Алекса МакГрея.

Поруч - координати. Глибоко в лісі біля старого мисливського будиночка, який давно закинутий і занесений снігом.

Лукас перечитав повідомлення ще раз, відчуваючи, як холод пробирається спиною, хоча в кімнаті було тепло. "Жарт? Чи... ні?"

Він намагався відмахнутися від цих думок. За два роки він побачив чимало дивно, але таке повідомлення, що прийшло з номера людини, яка зникла і вважалася мертвою, вибивало з колії. Алекс МакГрей був мертвий, зник без сліду в цьому самому лісі. Поліція давно закрила справу, а сам Лукас неодноразово повертався думками до того холодного дня, коли вони знайшли порожню машину та обірвані сліди.

"Жарт... Хтось просто грає на старих страхах", - подумки переконував себе Лукас. Однак щось не давало спокою. Координати надто точні. Хто міг знати про покинутий мисливський будиночок? Мало хто з місцевих взагалі пам'ятав про нього, а ті, хто знав, воліли не згадувати.

Він провів рукою по обличчю і важко зітхнув. Час йшов опівночі. За вікном бушувала хуртовина, завиваючи, мов дикий звір. Небо було чорним, без жодної зірки, і сніг лягав товстими шарами на дорогу, перетворюючи її на крижане полотно.

Лукас подивився на карту, звіряючи координати. Будиночок знаходився на околиці лісу, приблизно за двадцять кілометрів від міста. Це місце забули навіть місцеві мисливці. Тільки той, хто добре знав ліс, міг вибрати його для чогось значущого.

Він потягся до телефону, щоб зателефонувати шерифу Хедлі, але завмер. Що він скаже? Що одержав повідомлення від мерця? Шериф тільки посміється чи вкаже на двері.

- Чорт... - прошепотів Лукас, відкладаючи телефон убік.

Він розумів, що або зараз він сам поїде туди, або назавжди залишиться з питанням, на яке не буде відповіді. До того ж, якщо це не жарт? Що, якщо за цим стоїть щось більше, ніж гра уяви?

Все в його нутрі протестувало проти бездіяльності. Він підвівся, накинув куртку і перевірив пістолет у кобурі. Мисливський ніж перекочував у кишеню, ліхтар подався в іншу руку. Завірюха буде проблемою, але Лукас вже звик до холодів.

Він ще раз глянув на телефон. Повідомлення залишалося непрочитаним у свідомості: "Він полює знову. Зупини його".

Лукас Слоун одягнув шапку, підняв комір і зробив крок у ніч.

Завірюха завивала, як дикий звір, не залишаючи жодного шансу для тепла. Сніг валив щільною стіною, і дорога, якою їхав Лукас, була ледь помітна. Двірники його старого позашляховика важко справлялися з кригою на склі. Промені фар розрізали темряву, але освітлювали лише кілька метрів попереду, решта тонула в темряві.

З кожною пройденою милею сумніви все сильніше мучили Лукаса. Чому саме зараз? Чому після двох років мовчання? Але кожна думка поверталася до одного: він повинен це перевірити.

Через сорок хвилин шляху Лукас звернув на вузьку лісову стежку. Тут уже давно не їздили машини, колеса рипіли по сніговій цілині, ніби прокладаючи шлях у забуте місце. Мисливський будиночок знаходився в глибині лісу, на краю замерзлого озера. Лукас знав, що в такі морози ліс ставав пасткою, але повернути назад він не міг.

Раптом стежка закінчилася. Фари висвітлили невеличкий пустир, на якому виднілися обриси старого напіврозваленого будиночка. Навколо нього все було завалено снігом, вікна вкриті товстим шаром льоду, дах провис. Мертва тиша, що порушується лише завиванням вітру, нависла над цим місцем.

Лукас заглушив двигун і вийшов із машини. Мороз одразу вдарив в обличчя, дихання перетворилося на хмару пари. Він спрямував промінь ліхтаря на будиночок, але нічого не побачив — ні світла, ні слідів недавньої присутності людини.

Кроки потопали у снігу, залишаючи глибокі сліди. Промінь ліхтаря вихоплював із темряви засніжені дерева та голі гілки. Лукас повільно наближався до будиночка, уважно оглядаючись на всі боки. Але раптово його увагу привернув щось дивне — сліди на снігу. Вони вели від дому у бік лісу, і, зважаючи на все, були свіжими.

Він пішов слідами, відчуваючи, як серце стискається від передчуття. За кілька метрів він побачив те, що змусило його зупинитись.

На чистому снігу лежало тіло. Людина, на вигляд років тридцяти, замерзла, у скрученій позі, ніби намагалася від чогось втекти. Але головне — поряд із тілом було намальовано коло. Чітке, ідеально рівне коло, виведене на снігу чорним попелом або вугіллям.

Лукас повільно сів навпочіпки, піднісши ліхтар ближче. На обличчі чоловіка застигла гримаса жаху, очі були широко відкриті. На снігу не було ні краплі крові, а його пальці були обморожені до синяви.

"Хто ти?" - Прошепотів Лукас, вивчаючи труп.

Серед кишень чоловіка він знайшов телефон. Батарея села, екран був темним. Більше нічого — ні документів, ні зброї, лише ця похмура картина.

— Що за біса... — прошепотів він, оглядаючи коло.

Коло було досконале. Немов намальований рукою, яка знає, що робить. Жоден слід, крім його власних та слідів мертвого чоловіка, не перетинав його лінію. Навіщо це коло? Що він означає?

Лукас підвівся, повільно оглядаючись. Навколо — лише темрява та безкрайній сніг. І тиша. Страшна, гнітюча тиша. Він відчув, як по спині пробіг холодний піт.

Потім тишу порушив звук. Десь вдалині пролунав тріск гілок, наче хтось чи щось рухалося в лісі.

Лукас завмер, стискаючи ручку пістолета. Його очі примружилися, він спрямував ліхтар у бік звуку, але нічого не побачив. Лише порожні, безмовні дерева, і тінь, яку хуртовина перетворювала на хаос.