read-books.club » Детектив/Трилер » Фантомна довіра, Лана Вернік 📚 - Українською

Читати книгу - "Фантомна довіра, Лана Вернік"

79
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Фантомна довіра" автора Лана Вернік. Жанр книги: Детектив/Трилер / Детектив. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.
Електронна книга українською мовою «Фантомна довіра, Лана Вернік» була написана автором - Лана Вернік, яку Ви можете читати онлайн безкоштовно на телефонах або планшетах. Бібліотека сучасних українських письменників "read-books.club". Ця книга є найпопулярнішою у жанрі для сучасного читача, та займає перші місця серед усієї колекції творів (книг) у категорії "Детектив/Трилер / Детектив".
Поділитися книгою "Фантомна довіра, Лана Вернік" в соціальних мережах: 
Реальна історія. Україна. 90-ті. Вона — студентка. ВІн... причетний до продажу радянської зброї за кордон.
Бажання змінити рід занять змушує Його розпочати розслідування, котре виявить несподівану правду про ВСЕ.
На початку історії Він — учень випускного класу, Вона — дівчинка, котра стала жертвою небезпечних жартів своїх однокласників і мало не загинула. Він її рятує. Ця подія пов’язує їхні життя і роз’єднує водночас.
Чи зможуть вони бути разом, зустрівшись через роки? Чи все-таки його робота несумісна з сімейним життям?

Імена і місця подій — ЗМІНЕНО.

Книга БЕЗКОШТОВНА, але ви можете подякувати автору вподобайкою =)

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 2 ... 240
Перейти на сторінку:
⌘1

Фантом — це:

1. Привид, примара, ілюзія.

2. Що-небудь нереальне, що існує лише в уяві.

3. Модель людського або тваринного тіла (чи його частини) натурального розміру, що служить наочним приладдям у навчальному закладі, є експонатом у музеї тощо.

(Академічний тлумачний словник української мови)

 

Україна. Київська область. 1989 рік.

Стояла нещадна липнева спека. Сонце було в зеніті та щедро посилало свій жар на спраглу землю. Дощ не випадав вже давно, від чого пирій обабіч дороги всох.

На лаві, в тіні дерева, сиділо троє десятирічних дівчат. Три велосипеди стояли під парканом поруч. На багажниках у них лежали торбинки з їжею і рушниками. Дівчата були вбрані в легкі сукні з ситцю, під якими виднілися купальники, — збиралися їхати купатися.

Так склалося, що в їхньому селищі, що колись було хутором, не було водойми, де можна було б купатися. Була залізниця (власне, завдяки залізниці хутір розрісся й виникло селище), були фабрики, лісгосп, магазини, школа, дитсадок… а водойми не було. Як вже не було й будинку культури, котрий згорів разом із бібліотекою цієї зими. Ті книжки, що вдалося врятувати від полум’я, спочатку завезли до шкільного клубу. Там книги перебрали, що було можливо поклеїли, що не підлягало ремонту здали на макулатуру. Під бібліотеку виділили блок дитячого садочку (благо, була велика двоповерхова будівля), і питання бібліотеки якось таки вирішили, а от клубу не було… лише маленький шкільний. Разом з існуванням будинку культури припинилися кіносеанси, робота багатьох гуртків і колективів самодіяльності. У селищі жило кілька тисяч жителів, і всі вони були позбавлені культурного дозвілля, але наразі дівчат турбувала лише відсутність водойми…

Можна було поїхати до лісового ставу, проте там дуже розрослися водорості, що неприємно торкалися тіла, коли пливеш. Саме через цю водяну флору поїздку до лісового ставу цього разу і не обговорювали. Той же струмок, що утворював перший став, тік далі та в сусідньому селищі утворював вже цілий каскад ставків. Їхати туди дівчата не хотіли, бо там було дуже багато циганчуків і доводилося постійно стежити за своїми речами. Ні, у них там ніколи нічого не крали, але слава ромів йшла попереду них і внутрішня напруга тримала постійно, не даючи змогу відпочити НОРМАЛЬНО, бо хтось завжди мав залишатися сидіти біля речей.

Ще можна було поїхати в урочище, але однокласники казали, що там теж поросли водорості. Залишалося водосховище. Воно було найдалі, майже вісім кілометрів від їхнього селища. По обидва боки від водосховища розрослися дачні кооперативи. Дітлашня з сусідніх селищ приїжджала на його береги, як до себе додому, осідлавши своїх залізних коней. Батьки були на роботах, а діти придумували собі заняття самостійно. Вони завзято крутили педалі, а потім сиділи на вкритих травою пляжах до самого вечора, доки комарі не виганяли їх звідти. Са́ме на водосховище і збиралися їхати дівчата.

 

— Де ту Тоньку носить? — невдоволено буркнула худенька блакитноока блондинка.

— Може, батя велика не дав? — виказала припущення інша білявка, з карими очима.

— Він сьогодні на роботі. Велик йому точно не потрібен, — відповіла блакитноока. — Якби вона не мала взяти простирадло, то вже б поїхали без неї.

— Юлю, не заводься, — подала голос третя дівчина, зеленоока, з довгим каштановим волоссям і кивнула в кінець вулиці. — Он, вона вже їде.

— Їде, як на завтра, — блакитноока Юля спостерігала, як до них наближається брюнетка у шортах і футболці.

— Дівча-а-ата, я вам зараз щось скажу-у-у… — протягнула слова чорнява сіроока дівчина, зіскочивши з велосипеда.

— Ой, та що ти там можеш сказати?! — незадоволено випалила блакитноока, піднявшись з лави і йдучи до свого велосипеда, єдиного, що був із “жіночою” рамою.

— Там такі події! Хотіла ж підслухати, щоб розповісти! — відповіла Тоня.

— Все почула?

— Не дуже, але...

— От приїдемо на водосховище, там і розповіси. Я купатися хочу! Спека нестерпна! Зараз розплавлюся, як віск, — Юля взяла велосипед і, пройшовши з ним трохи вперед, поглянула на подруг, що досі сиділи на лаві. — Ви чому ще сидите?! Поїхали!

Дівчата дуже хотіли почути новину, але все ж підвелися.

— Розкомандувалася… То що там? — поцікавилася кароока блондинка у Тоні, закидаючи ногу на велосипед і дивлячись, як Юля віддаляється від них.

— У будинок Хризонівни вчора два “бобіка” приїжджали. В одному — менти, а в іншому — військові, — сказала Тоня, закидаючи ногу на раму. Велосипеди були зависокі для дівчат, бо взяли вони їх у батьків. Про правильну посадку і ростовку рам у радянському союзі чули хіба що спортсмени-велосипедисти.

— А що трапилося? — запитала кароока блондинка.

— Ой, Іро, я не знаю, що там і до чого, але потім швидка приїхала і довго стояла. Було чути, як Хризонівна на онука кричала. Він їй тихенько відповідає, а вона йому: ”Не смій так про свого батька казати!”

— Якщо Віра Хризонівна сварилася, отже, швидка до його мами приїжджала, — висловила думку зеленоока.

— Та хто зна? Може і до Хризонівни. А потім прийшла баба Корнієнчиха і почала кричати, що Степан подивився на її онучку, і тепер та захворіла, покрилася вся якимись вавками, нібито він її зурочив.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍
1 2 ... 240
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Фантомна довіра, Лана Вернік», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Фантомна довіра, Лана Вернік"