Читати книгу - "Селище, Міхал Шмеляк"

Я взяв пакунок від мами, одягнувся тепло, бо хоч дім моєї бабусі був поруч із нашим і я міг швидко пробігти, а на пізніше ми домовилися з Анджеєм і Кшисіком у сараї останнього, щоб обговорити власні приготування до свят.

Бабуся сумно покивала, підтверджуючи, що все, що сказав дідусь, правда. Запитати довелося, виходу не було, а лише вона могла знати те саме.

– І що, ця Мара всю зиму лютувала по селу? – недовірливо спитав я.

– Кажуть, що всю, – відповіла бабуся, акуратно очищаючи маленьким ножем яблуко, як завжди борючись за першість у виготовленні найдовшої обраної шкірки у світі.

– І багато дівчат забрала?

– Різне говорили, але як почне, то допоки мороз не спаде, брати буде. Мій дід розповідав, що тоді навесні потрібно було копати багато могил. Взимку не виходило, бо морози були такі, що навіть шпильку в землю неможливо було встромити. Загорнуті в савани тіла тримали в коморі до весни.

– А Меру не впіймали?

– А як демона схопити? – запитала бабуся, розрізаючи яблуко на шматочки і простягаючи його мені на тарілці. – Приїхав дільничний, якісь документи, мабуть, оформив, і тільки його побачили.

– Це все дивно, – сказав я. – Що щось приходить і вбиває, а люди нічого.

– Ксьондза викликали пізніше, – відповіла бабуся. – Він молився і землю освятив.

– І це допомогло?

– Виття припинилося і люди перестали вмирати, Мара вже ніколи не поверталася. Чи мало сіл із неосвяченою землею? А може, те, що мала їсти, з’їла, і все? Хто знає? Мабуть, лише один Господь Бог. Ну, не будемо вже про це говорити, не викликати вовка з лісу.

Я хотів ще запитати, бо стільки всього крутилося в голові, але бабуся була страшенно вперта і коли сказала, що все кінчилося, не було сенсу язиком бовтати. Але нарешті вона сама обізвалася, ніби щось тяжіло в її розумі і потрібно було це сказати.

– Але повернулася, – прошепотіла вона.

– Зараз? – одразу спитав я.

– Тоді, - відповіла.

Раптом хтось постукав у двері бабусиної хати, і в мене мало серце не зупинилося, але стара, не злякавшись, кивнула і сказала мені відчинити. Знаєте, старі нічого не бояться, а наша бабуся особливо.

Я трохи нерішуче підійшов до дверей і поклав руку на дверну ручку. Відкривати? Не відкривати? А демон? Який демон стукає, дурень.

Але, виявилося, що є й такі, що стукають.

РОЗДІЛ 2

Мені подобається повертатися туди, де я був

Рік 2023

Ян Риш кроки на сходах ставив обережно, хоч знав кожну сходинку майже як товариша по службі, адже він топтав їх протягом тридцяти років праці. А точніше, може служби? Адже пожежник, медсестра, лікар чи поліцейський – це служба, а не класична робота в очікуванні довгоочікуваної п’ятнички. Він ступав по стоптаних  сходах в сандаліях і зимових черевиках, тверезий і п'яний, радісний, але іноді й збігав, злий на зміни, що відбувалися в його улюбленому закладі. Спочатку він піднімався ними жваво, іноді перестрибуючи по дві сходинки, а під кінець, з легким почуттям ненависті, раз у раз відпочивав, щоб заспокоїти дихання. Кожен метр дороги будив нові спогади.

Людей він пам'ятав трохи менше, але зараз ротація в поліції була величезна, старі йшли при першій же нагоді, а молоді часто не витримували й року, коли романтичне видіння поліцейського жорстоко перевірялося реальністю. У минулому ви повинні були бути стійкими до дурних процедур, нескінченної паперової тяганини та надокучливого начальства, сьогодні до цього прибавлялась повна відсутність поваги до мундиру, падіння довіри до поліції та люди, які записували кожне втручання і любили викладати свої записи в Інтернеті. Молоді офіцери виставляли себе на глузування, бо не було старих, щоб показати їм, що таке поліцейська робота. Обезвладнення особи, що зображає бандита, під час тренувань у Щитно не має нічого спільного з спробою надіти наручники на шию бичка під дією наркотиків, який влаштував скандал зі своїми друзями в пивному барі.

Людей, можливо, і не впізнавав, але двері до кімнати, яку вони називали "каптьоркою", аж ніяк не змінилися. Єдина кімната в комендатурі Міської Поліції в Єлєній Гурі, яка розглядалася як кімната для гостей, коли траплялося поговорити з кимось іззовні. Він схопився за ручку дверей, засопів і на мить зупинився. Чи був у себе? Дістав із кишені носовичок і витер піт з чола, спекотний серпень цього року брав своє. Тримаючи дверну ручку, він постукав і зайшов усередину.

Кімната була замала для конференц-зали, в ній могло розміститися лише шість осіб, хоча цього разу в ній було лише троє: він – пенсіонер, який п’ятнадцять років тому закінчив кар’єру в службах в чині надкомісара, і двоє поліцейських, які, на перший погляд, були ровесниками, близько сорока, скоріше, ближчими до п'ятого хрестика, ніж до четвертого. Ришь швидко оглядав їх, як робив це тисячі разів зі свідками та підозрюваними; непомітні, голені, обидва в джинсах і футболках. Один із них був високим, худорлявим типом, трохи сухорлявим, скромні м’язи на біцепсах і передпліччях були натягнуті, як мотузки, напевно, він багато бігав чи їздив на велосипеді. Чорне, дуже акуратно підстрижене волосся, темний відтінок шкіри, легка посмішка на обличчі, яку найчастіше спостерігали у затриманих, які розуміли, що поліція нічого з ними зробити не може. Він представився першим.

– Комісар Кшиштоф Подима.

Чоловік потиснув пенсіонерові руку.

– Підкомісар Лукаш Сукєннік – додав другий, нижчий, але і товстіший, можна навіть сказати, що він страждає ожирінням у першій фазі набору ваги, коли це ще не заважає жити, але вже добре видно. Над його спітнілим чолом була шапка непокірного волосся, вже помітно сивіючого, а під нею — зухвалий вираз обличчя. Підібрали парочку.

- З? – запитав Ришь, даючи таким чином зрозуміти, що легко з ним не буде.

– Воєводська комендатура поліції у Вроцлаві, – повідомив йому старший. – Нижньосилезький Архів Х[1].

– Еліта, – кинув Ришь, сідаючи без запрошення і відразу відкриваючи одну з пляшок мінеральної води, що стояла на столі. Він не представився, бо не було сенсу. Якщо його викликали, то знали про нього все, може навіть більше, ніж він хотів би.

– Платять так само, – відповів нижчий з поліцейських, на що всі коротко розсміялися,