Читати книгу - "Череп, що шепоче, Джонатан Страуд"

Джордж промугикав щось невиразне. Його палець ворухнувся в інший бік. Моє серце тьохнуло, а в череві захололо. До нас підпливав ще один згусток зеленавого світла! А за ним, ледве помітний, — ще один. І ще...

— П’ять, — мовив Локвуд. — П’ять нових Примар.

— Шість, — виправив його Джордж. — Отам — ще одна, невеличка.

Я ковтнула слину:

— Звідки ж вони беруться?

Локвуд провадив якнайспокійнішим голосом:

— Уперед дороги немає. Що в нас позаду?

Позаду була лише накопана Джорджем купа землі. Я вилізла на неї й стривожено озирнулась довкола.

Ми стояли немовби на острівці з ліхтарного світла, оточеному міцними залізними ланцюгами. За їхніми сріблястими ланками Локвудів привид досі намагався проникнути за бар’єр, наче кіт у пташник. Довкола, під зоряним небом, панувала нескінченна чорна ніч, і в її темряві ворушились мовчазні примари. Шість... сім... дванадцять... навіть більше цих торбин з гнилими кістками й потойбічним сяйвом... І всі сунули прямісінько до нас.

— Вони всюди, — сказала я. — Наступають на нас звідусіль.

Запала коротка тиша.

— У кого-небудь залишився чай у термосі? — запитав нарешті Джордж. — Щось мені трохи пересохло в горлянці.

2

Ні, ми не запанікували. Це — все ж таки частина нашої роботи. Ми — агенція психологічних досліджень, і я скажу вам, що несподівана поява півтора десятка Гостей аж ніяк не перелякала б нас.

Проте, правду кажучи, неабияк розсердила.

— «Одну людину», Джордже?! — зіпнула я, зісковзнувши з купи землі й перескочивши порослу мохом брилу. — Ти ж казав, що тут поховано одну людину! Чолов’ягу на прізвище Мелорі! До речі, де він? Ти не впізнав його серед цього натовпу?

Джордж, який саме поправляв ремінці з каністрами на своєму поясі, насупився:

— Я вивчав історичні джерела! Чим я тут винен?!

— Ти й справді так гадаєш?

— Ніхто тут не винен, — обірвав нашу суперечку Локвуд, оглядаючи примруженими очима галявину. Прийнявши рішення, він перейшов до дій. — Переходьмо до плану «Д». Просто зараз.

Я подивилась на нього:

— Це означає — тікаймо?

— Аж ніяк. Це означає — гідно відступаймо перед надзвичайною небезпекою.

— Ти переплутала з планом «Е», Люсі,— буркнув Джордж. — Вони майже однакові.

— Послухайте-но, — хутко промовив Локвуд. — На цілу ніч у колі залишатись не можна: воно просто не витримає. У східному напрямі Гостей найменше — я бачу тільки двох. Вирушаймо цим шляхом. Спочатку — до того високого береста, потім — крізь гай і через поле. Що швидше ми йтимемо, то важче їм буде спіймати нас. У нас із Джорджем ще залишились невикористані каністри: якщо Гості підберуться ближче, застосуємо проти них вогонь. Як вам план — хороший?

Мені такий план видавався не найкращим, та іншого вибору, здається, не було. Я зняла з ременя соляну бомбу, Джордж приготував каністру з вогнем. Ми чекали команди.

Безрукий привид підплив до кола зі сходу. Під час минулої спроби прориву він утратив багато ектоплазми і здавався сумнішим і мізернішим, ніж дотепер. Цікаво, чому ці Примари завжди такі бридкі? Чому вони не прибирають таку подобу, як колись — за свого земного життя? З цього питання є чимало теорій, проте точної відповіді не знає ніхто — так само, як і відповіді на питання, що стало причиною цієї навали привидів. Тому її й називають «Проблемою».

— Давай! — вигукнув Локвуд і ступив за межі кола.

Я жбурнула в привида соляною бомбою.

Бомба вибухнула. Сіль, змішавшись із плазмою, спалахнула смарагдовим світлом. Привида неначе розмило водою. Струмені блідого сяйва потяглись назад — далі від місця вибуху, геть від кола, прибираючи дорогою свою попередню подобу.

Милуватись цим видовищем нам було ніколи. Ми вже бігли вперед чорною, нерівною землею.

Волога трава хлюпала під нашими ногами. Рапіра тремтіла в моїй руці. Серед дерев у різних напрямах снували бліді постаті. Дві найближчі полинули до нас — їхні викручені шиї пересмикувались, а задерті голови зирили в зоряне небо.

Підбирались вони хутко, та ми були швидші. Ми вже майже пробігли галявину. Просто перед нами височів берест. Локвуд, із його довгими ногами, вирвався вперед. Я мчала за ним, мене наздоганяв Джордж. Ще кілька секунд — і ми опинимось у темній частині гаю, де привидів не видно.

Все мало вийти якнайкраще.

Аж тут я спіткнулась, посковзнулась і важко впала на землю, черкнувши обличчям об холодну траву. Шкіру обдало росою. Щось ударило мене по нозі, й тут поряд зі мною з прокльоном упав Джордж.

Я підняла голову. Локвуд, який тим часом уже добіг до дерева, озирнувся. Він тільки зараз помітив, що ми відстали, і з застережним вигуком кинувся до нас.

Довкола мене війнуло холодом. Я поглянула вбік: там стояла Примара.

Їй напевно слід було б поставити відмінну оцінку за оригінальність: ні голого черепа, ні порожніх очних ямок, ні переламаних кісток. Цей привид зберіг свою прижиттєву подобу: обличчя — ціле, очі — блискучі й вирячені. Шкіра аж сяяла білиною — наче в розпластаної риби на базарному прилавку. Чіткість його подоби просто-таки вражала. Мені було видно кожне волокно мотуза на його шиї, блискітки роси на вбранні, білі зуби...

От тільки ні підняти рапіру, ні сягнути рукою ременя я не могла.

Гість рушив до мене, простягаючи білу руку... і раптом зник. Круг мене спалахнули іскри. Дощ із солі з попелом та часточками заліза впав на мій одяг і обпік мені обличчя.

Вогняна стіна опала. Я підвелася:

— Дякую, Джордже.

— Не мені дякуй! — Він смикнув мене за руку. — Ось, подивись!

І в гаю, й на галявині мерехтіли вогники. Білі промені магнієвих ліхтариків пронизували спектральну плоть Примар. Серед дерев метушились постаті — міцні, темні, галасливі. Опале листя й галуззя шурхотіло під черевиками, гілля дерев тріщало на їхньому шляху. Лунали уривчасті команди й короткі відповіді — тривожними й зосередженими голосами. Наступ Примар було зламано: ті, що вціліли, безпорадно розповзались на всі боки. То там, то тут спалахувала сіль, між деревами раз по раз вибухав Грецький Вогонь, осяваючи перед моїми очима мереживо переплутаних гілок. Примари зникали одна за одною.

Локвуд порівнявся з нами. Як і ми з Джорджем, він був украй приголомшений цим несподіваним вторгненням. Ми побачили, що кілька темних постатей