Читати книгу - "Череп, що шепоче, Джонатан Страуд"

Я почула, як Джордж пожбурив лопату в купу землі. Геть викачаний у бруді, він визирнув з ями:

— Нічого хорошого. Це не те місце. Я вже кілька годин копаю тут — і не знайшов жодного поховання. Ми десь помилились.

— Ні, — заперечила я. — Це правильне місце. Саме тут я й чула голос.

— Пробач, Люсі. Але тут нікого немає.

— Чия ж тоді це помилка? Ти сам присягався, що це правильне місце!

Джордж протер окуляри єдиним чистим краєчком своєї футболки. А тоді поглянув на мого привида:

— Хай йому дідько! Що це в неї з оком?!

— Це чоловік, — зіпнула я. — Всі знають, що чоловіки тоді носили довгі зачіски. І не змінюй, будь ласка, тему! Це твої дослідження привели нас сюди!

— Мої дослідження і твій Талант, — коротко відрубав Джордж. — Я не чув ніяких голосів. А тепер замовкни — й треба вирішувати, що робити далі.

Так, я трохи погарячкувала. Та причиною цьому була не наша помилка, а рештки мертвого тіла, що врізались у наше захисне коло прямісінько перед моїм носом. Проте насправді я мала рацію: саме Джордж наголошував, що тіло — тут. Він знайшов архівний запис про те, що Джона Мелорі, вбивцю й крадія овець, було скарано на Вімблдонському гусячому ярмарку 1744 року. Його привезли возом до Ерлсфілдського перехрестя і тут повісили на шибениці з тридцять футів заввишки, а потім покинули тіло «на поталу крукам і ґавам» — аж поки його рештки поховали поблизу цього самого місця. Вони спокійно лежали в землі до того часу, коли його Примара несподівано з’явилась на тамтешньому дитячому майданчику, трохи знизивши цим його популярність. Пізніше привида частенько бачили недалеко від сусіднього чахлого гайка; коли ми довідались, що цей гайок називають «Смерть Мелорі», то вирішили, що натрапили на правильний слід. Тепер нам залишилось тільки знайти точне місце могили.

Цієї ночі в гайку було напрочуд незатишно. Дерева — переважно дуби й берези — були низькі й покручені; їх ніби придушували зарості сіро-зеленого моху. Жодне деревце, здавалось, не мало нормальної форми.

Кожен з нас мав свої Таланти — вроджені здібності відчувати привидів. До мене долинули дивний шепіт і рипіння дерева — я аж підскочила з несподіванки, проте ні Локвуд, ні Джордж нічого такого не почули. Натомість Локвуд — із своїм надзвичайним зором — розгледів між деревами чийсь силует, та коли ми обернулись туди, примара вже зникла.

У середині гаю ми знайшли невеличку галявину, де не було жодного дерева. Шепіт став гучнішим. Я тихенько ступала високою вологою травою, аж поки натрапила на порослу мохом брилу в самісінькому центрі галявини. Брила була геть обплутана павутинням, і від неї віяло холодом. Ми втрьох відчули якийсь липкий, неприродний страх; раз чи двічі мені здалося, що бурмотіння лунає зовсім близько.

Усе якраз підходило до місця поховання Мелорі. Ми вирішили, що саме його було позначено каменем. Виклали з залізних ланцюгів захисне коло — і взялися до роботи, сподіваючись завершити її за півгодини.

Однак через дві години наш рахунок був такий: два привиди і жодної кістки. Це аж ніяк не збігалося з нашим планом.

— Пора закінчувати, — мовив Локвуд, перериваючи наш із Джорджем короткий обмін гнівними поглядами. — Десь ми, напевно, збочили зі сліду, тож працювати далі немає сенсу. Пакуймо речі — і повернемось сюди іншим разом. Треба тільки вирішити, що робити з цими двома Примарами. Як ви гадаєте? Може, спробувати Вогонь?

Він обернувся до нас, спостерігаючи водночас за привидом, що бовванів біля захисного кола. Його привид, як і мій, був кістяком з рештками плоті й шкіри, тільки вбраним у довгий сурдут і червоні штани. Половина черева відвалилась, а з подертих рукавів стирчали залишки плечей. Рук, як Локвуд і казав, у нього майже не було.

— Вогонь — це найкраще, — зауважила я. — Соляні бомби проти Другого Типу не подіють.

— Це просто сором — витрачати Вогонь, коли ми навіть не знайшли Джерело! — заперечив Джордж. — Ви ж знаєте, скільки він коштує!

— Можна спробувати відігнати їх рапірами, — запропонував Локвуд.

— Відразу двох? Небезпечно!

— То, може, сипонути на них залізними стружками?

— Я ще раз кажу вам: найкраще — це Вогонь!

Тим часом безрукий привид дедалі ближче й ближче підбирався до ланцюгів. Половина його голови була повернута так, ніби він дослухався до нашої суперечки. Ось він тихенько притулився до бар’єра... Вибухнув фонтан іскор. Мерехтливі частки ектоплазми з сичанням упали на вологу землю. Ми позадкували на пів кроку.

Мій привид так само почав наступати. Отакі вони, Примари: жадібні, хитрі й нізащо не здаються просто так.

— Що ж, Люсі, до роботи, — зітхнув Локвуд. — Вогонь так Вогонь. Ти займися своїм, а я — своїм. На цьому нині й зупинімось.

— Як скажеш, — похмуро кивнула я.

Користуватись Грецьким Вогнем у гаю — чудова річ. Можеш підпалювати що хочеш, не боячись пошкодити чиєсь майно. До того ж Примари (так само, як Костогроми та Безногі) — вельми бридкі типи Гостей, і розправа з ними — справжнісіньке задоволення. Я відчепила від ременя металеву каністру і жбурнула її на землю просто перед своїм привидом. Скляна печатка розбилась; вогняний стовп із заліза, солі й магнію на одну-єдину мить осяяв верхівки довколишніх дерев — і довкола знову запанувала ніч. Примара зникла, перетворившись на каламутну хмаринку — серед галявини ніби розцвіла й зів’яла якась химерна квітка. Травою поповзли маленькі вогняні язички.

— Чудово, — зауважив Локвуд, теж знімаючи з ременя каністру. — Один готовий. А другий... Що таке, Джордже?

Тільки тепер я помітила, що Джорджів рот широко й кумедно роззявлений. У цьому, однак, не було нічого дивного чи тривожного. Так само, як і в очах вирячених так, ніби хтось вичавлював їх з обличчя. Насторожило мене те, що Джордж витяг руку й показував товстим тремтячим пальцем у гущавину гаю.

Ми з Локвудом умить обернулись туди й побачили ось що.

З темряви, крізь покручене гілля, до нас пливла світла куля. В її середині зависла нерухома чоловіча постать. Її шия була зламана, й голова схилилась убік. Привид упевнено наближався до нас.

— Це неможливо, — сказала я. — Я щойно підірвала його. Він не міг так швидко відновитись!

— Як бачиш, міг, — відповів Локвуд. —