Читати книгу - "Череп, що шепоче, Джонатан Страуд"

— Агенція «Фіттес»! — промовила я.

— Чудово, — буркнув Джордж. — Як на мене, краще б то були Примари...

* * *

Усе виявилось гірше, ніж ми гадали. То були не просто агенти «Фіттес», а команда Кіпса.

Відразу ми цього не помітили, адже перші десять секунд їхні ліхтарики світили просто нам в очі, геть засліпивши нас. Коли ж нарешті світло трохи послабшало, а до нас долинули глумливе хихотіння й запах смердючого дезодоранту, ми відразу зрозуміли, хто це такі.

— О, Тоні Локвуд! — вигукнув веселий голос. — Разом із Джорджем Кабінсом і... е-е... здається, Джулі? Пробачте, щось ніяк не можу запам’ятати дівочих імен... Цікаво, чим це ви тут бавитесь?

Хтось увімкнув нічний ліхтар — його світло, не таке різке, як у магнієвих ліхтариків, і всі обличчя стало добре видно. Навпроти нас стояли троє агентів у сірих куртках. Інші тим часом клопотались на галявині — розсипали сіль та залізні стружки. Над деревами здіймався сріблястий димок.

— Ви тільки погляньте, — мовив Квіл Кіпс.

Я, здається, вже згадувала про Кіпса. Він — керівник однієї з команд лондонського відділення агенції «Фіттес». До речі, «Фіттес» — це найстаріша і найпрестижніша агенція психологічних досліджень в усій країні. У них — величезна контора на Стренді, й там працюють понад три сотні оперативників віком здебільшого від восьми до шістнадцяти років. Їх поділяють на групи на чолі з дорослими керівниками. Квіл Кіпс — один з таких керівників.

Якщо висловлюватись дипломатично, Кіпс — худорлявий юнак, трохи старший від двадцяти років, з коротко стриженим рудим волоссям і вузьким веснянкуватим обличчям. Якщо ж бути не дуже дипломатичним (але точнішим), то це придуркуватий шмаркач із цуценячим носиком і довбешкою завбільшки з Біг-Бен поверх тулуба, схожого на морквину. Блазень на тоненьких ніжках та й годі. І до того ж злючка. Він давно вже вийшов з того віку, коли бачиш і чуєш привидів, та це не заважало йому й досі носити розцяцьковану рапіру з важким ефесом, обсадженим дешевими фальшивими діамантами.

До речі, на чому я зупинилась?.. На Кіпсі. «Локвуда й К°» він ненавидів уже давно.

— Ви тільки погляньте! — повторив Кіпс. — Іще брудніші, ніж зазвичай!

У світлі ліхтаря їм було добре видно нас усіх. Локвудів одяг спереду добряче обгорів, а обличчя покреслили смуги від солі. Моє пальто й леґінси вкрились чорним пилом, волосся розкуйовдилось, а від чобітків тхнуло паленою шкірою. Джордж так само закіптюжився, тільки менш ефектно — головним чином через бруд, у якому він викачався ще в ямі.

Локвуд, обтрушуючи попіл з манжет, спокійно відповів:

— Дякую за допомогу, Кіпсе. У нас тут справді була невеличка робота, і все тривало гаразд, аж поки... — Він глибоко зітхнув. — Ваш Вогонь придався саме вчасно.

Кіпс вишкірився:

— Дурниці. Ми просто побачили трьох безпорадних бовдурів, що тікали від натовпу Примар. Тож Кет без зайвих питань жбурнула каністру. Ми й гадки не мали, що ці бовдури — ви!

— Вони геть зіпсували нам операцію, — крижаним голосом обізвалось дівча, що стояло поряд. — Тепер тут нічого не чути. Забагато потойбічного галасу.

— Ми вже підібрались до Джерела, — провадив Кіпс. — Відшукати його вкрай легко. Може, тепер команда Локвуда допоможе нам?

— Оце вже навряд, — стенуло плечима дівча.

Кет Ґодвін, найперша Кіпсова помічниця, була — як і я — Слухачем, проте на цьому наша схожість закінчувалась. Худорлява бундючна білявка — це надавало мені аж три приводи ненавидіти її, навіть якби вона була милим дівчатком, що присвячує все своє дозвілля лікуванню хворих їжачків. Проте й без того Кет була пихата, черства особа з почуттям гумору ще меншим, ніж у черепахи. Будь-які жарти тільки дратували її, бо до неї простісінько не доходив їхній зміст. Узагалі Кет була гарненька, проте з надто вже гострим, як на мій смак, підборіддям. Якби вона впала на траву так, як щойно падала я, це підборіддя неодмінно зробило б у землі діру, в якій можна було б посадити квасолю. Біляве волосся, коротко підстрижене ззаду, спереду спадало їй на чоло, мов коняча гривка. На її сірій форменій фіттесівській куртці, спідниці й леґінсах ніколи не було видно ані цяточки бруду. Навряд чи їй випадало лазити по димарях, шукаючи Спектри, чи битися з Полтергейстами у Брайдвелському стічному колекторі (що офіційно вважалось Найгіршим Завданням для оперативника), як це робила я. Особливо сердило мене те, що я завжди стикалася з нею за якихось дурних обставин. Хоча б таких, як тепер.

— За ким ви зараз полюєте? — спитав Локвуд. Поки ми з Джорджем понуро мовчали, він намагався поводитись якнайчемніше.

— За компанією Примар, — відповів Кіпс, показуючи в бік гаю, де останній Гість щойно перетворився на смарагдовий вибух. — Тут десь їхнє Джерело. Це серйозна операція.

Локвуд поглянув на юних агентів, що саме нишпорили на галявині. У них були соляні пістолети, ручні катапульти й вогнекидачі. Дехто з підлітків був щільно обплутаний залізними ланцюгами, інші тягли з собою переносні ліхтарі й візки, навантажені срібними печатками.

— Бачу... — тільки й промовив Локвуд. — Ви певні, що вам потрібно стільки захисту?

— На відміну від вас, — відповів Кіпс, — ми знаємо, куди йдемо. — Він оглянув те, що ще залишилось на наших ременях. — Як ви з таким дріб’язком уціліли в оточенні Примар, я не знаю... Що таке, Ґледіс?

Кирпата дівчинка років восьми хутко відрапортувала:

— Пане Кіпсе, ми знайшли активне місце на середині галявини. Там ціла купа землі й велика яма...

— Зупиніться, — втрутився Локвуд. — Цю яму викопали ми. Це, до речі, було наше завдання. Вімблдонський мер найняв нас два дні тому.

Кіпс підняв руді брови:

— Пробач, Тоні. Нас він так само найняв. Це відкрита справа — таке завдання може отримати будь-хто. От тільки гроші дістануться тому, хто відшукає Джерело.

— Що ж, тоді вони дістануться нам, — попередив Джордж, протираючи окуляри. Круг очей у нього було чисто, а решту обличчя досі вкривав бруд, тож зараз він скидався на якусь чудернацьку сову.

— Якщо ви знайшли Джерело, то чому не запечатали його? — спитала Кет Ґодвін. — Чому ці привиди досі кружляють довкола?

Хай там які в неї зачіска й підборіддя, та вона сказала розумну річ.

—