Читати книгу - "Обираю тебе, Вікторія Франко"

З наступного ранку я запустила в дію свій план — поступово перетворювалася з доглянутої, люблячої дружини на неохайне, вічно усім невдоволене, стерво. Закинула якнайдалі свій гарний одяг, й в основному вбиралася у мішкуваті спортивні костюми, які не поспішала прати. На додачу ігнорувала походи на манікюр, епіляцію та інші косметичні процедури. Взагалі не наносила макіяж. Навіть коли виходила з дому. А огидна ґулька з немитого волосся стала моєю щоденною зачіскою. 

На додачу, я припинила тримати дім у чистоті й майже не готувала їжу. Щовечора невдоволено бурчала, що мені все набридло і я втомилася від хатніх турбот. Вимагала замовляти вечері в ресторанах, а для прибирання наймати клінінгову службу. Коли ж чоловік спокійно пояснював, що ми не можемо дозволити собі подібні витрати на постійній основі — дорікала йому, що він мало заробляв. 

Понад два тижні коханий стійко терпів мою жахливу поведінку, намагаючись згладжувати конфлікти. Мовчки взяв на себе усю хатню роботу та ще й постійно намагався підняти мені настрій квітами та милими подарунками, які я вперто ігнорувала. Я ж натомість з кожним днем поводилася лише нестерпніше, посилюючи своє скиглення та істеричність. Аби ще більше допекти Адамові, весь час коливалася із крайності в крайність. То, немов фурія, влаштовувала новий скандал на рівному місці. То вмикала абсолютну байдужість й весь десь день лежала в ліжку, наче колода.

За моїм задумом в найкоротші терміни я мала зробити усе, щоб відштовхнути Адама від себе. Хотіла остогиднути йому настільки, щоб він сам запропонував порвати наші стосунки й у майбутньому більше ніколи не бажав про мене згадувати. Гидливі погляди колег, що оцінювали мій не найкращий зовнішній вигляд, стали для мене своєрідним підтвердженням, що я рухалася в потрібному напрямку. Та й аналізуючи Адамову поведінку, не важко було здогадатися, що мій план приносив свої гіркі плоди. Чоловік постійно ходив, наче у воду опущений. А кожен його погляд у мій бік був наповнений суцільним смутком.

Не зважаючи на мою нестерпну поведінку, Адам  неодноразово робив спроби порозумітися. Чоловік відчайдушно намагався докопатися до суті, що зі мною відбувалося. Втім, я лише відмахувалася від нього, наче від набридливої мухи й обривала на кореню усі спроби помиритися. Влаштовувала нові й нові істерики. Гнівно обурювалася, що Адам нібито безпідставно чіплявся до мене. Кричала, що не терпітиму подібного відношення, а потім голосно грюкала дверима і йшла з дому.

Щоразу після подібних сцен я почувалася просто жахливо. Мене нудило від самої себе. Перед очима стояв образ засмученого чоловіка, й від цього моє серце рвалося на шматки. Немов душа без тіла, я вешталася вулицями до глибокої ночі, стираючи з очей потоки нескінченних сліз, які зовсім не применшували мого болю. Ні фізичного, ні душевного. Повернувшись додому, прямо в одязі лягала спати на дивані у вітальні й знесилено засинала, ненавидячи себе і своє теперішнє життя. Переживаючи ці катування, з кожним днем я почувалася все гірше і гірше. Головні болі помітно почастішали та посилилися. Чудово розуміла, що моральне вигорання негативно впливало на хворобу, але не мала іншого вибору. Мусила довести до кінця те, що почала.

Не дивлячись на всі мої старання, Адам не втрачав надію налагодити наші стосунки. Наче неслухняну дитину, він силоміць посадив мене на диван, й присівши навпочіпки взяв мої долоні у свої. Лагідно заглядав у очі й благав розповісти, що мене непокоїть. Один Бог лише знає, як мені хотілося в цей момент припинити вдавати із себе ту, ким я не була. Понад усе на світі, я воліла б притулитися чолом до мужнього чола й розповісти коханому про весь свій біль, що випалював мене зсередини. Втім, з останніх сил опанувавши собою, я вкотре відмахнулася від чоловіка, й зрештою Адам завів мову про сімейного психолога. Наполягав, що нам варто звернутися до спеціаліста, що допоможе подолати проблемні моменти, аби ми змогли зберегти наш щасливий шлюб.

— Я не збираюся ходити ні до якого психолога, — одразу ж запротестувала йому, й вскочила на ноги. Перетнувши кімнату, обперлася сідницями об підвіконня, й войовничо склала руки навхрест. — Якщо хочеш, то ходи до нього сам.

— Єво, з таким підходом ми просто втратимо одне одного, зруйнувавши нашу сім’ю. Ти цього хочеш? — з гіркотою в голосі запитав Адам, нервово провівши рукою по волоссю. 

— Неможливо зруйнувати те, чого й так не існує, — випалила я й відвернулася до вікна.

Чудово розуміла, що своїми словами робила боляче коханій людині, але так було треба. Важко видихнувши, Адам вмить підвівся зі свого місця і підійшов ближче. Обхопив моє обличчя руками й зазирнув своїми карими очима мені прямо в душу.

— Це не правда. Ти прекрасно знаєш, що ми — сім’я, — видихнув він на одному подиху, ніжно торкнувшись вустами моїх губ. — Єво, благаю, розкажи мені, що тебе турбує і ми разом усе подолаємо.

Чоловік пригорнув мене до себе й почав вкривати обличчя неквапливими поцілунками. Мліючи в його руках, я опинилася за крок від того, щоб занапастити свій вибудуваний план. Тіло благало віддати його у владу коханого чоловіка, а душа просила в усьому зізнатися, щоб розділити з ним мій біль. Наче опинившись на чашах терезів, я кілька секунд вагалася як краще вчинити. Зрештою насилу стрималася, щоб не поцілувати Адама у відповідь.

— Пусти мене, —  прошепотіла ледь чутно, опустивши очі додолу.

— Ні, не пущу. Я дуже тебе люблю і не хочу втратити, — вперто наполягав на своєму чоловік, ще міцніше притискаючи мене до себе. — Поясни мені, що з тобою відбувається. В тебе нервовий зрив? Депресія? Чому ти так поводишся? Це все через те, що нам ніяк не вдається народити дитину? Або ж ти психуєш, бо зі служби усиновлення не дзвонять? Благаю, зізнайся в чому справа, інакше у мене дах скоро поїде.