Читати книгу - "Хибне щастя, Ліана Меко"

Але цього разу вона ж мала щось запідозрити. Два найпопулярніші хлопці універу, один за одним виявили до неї раптовий інтерес. А завтра ще мабуть третій підкотить. Сашко. Син ректора. Їм же розуму не вистачить якось гарно все обіграти - пруть, як танки, напролом, один за одним. Невже й тоді, після Сашка, їй не дійде?

Поки я про себе міркував, криво поглядаючи в бік дівчини, вона раптом відмерла, ніби опритомнівши від дрімоти, і немов згадавши про невідкладні справи, зірвалася з місця. І коли вона бадьоро крокувала повз мене, мій рот раптово відкрився:

- Гей, Азія. - Навіщось окликнув я її.

Дівчина на мить пригальмувала, потім затрималася, ніби хотіла не реагувати на прізвисько і піти далі, але тепер, коли вона вже зупинилася, було б безглуздо вдавати, ніби вона не зрозуміла, що зверталися саме до неї. Вона повільно обернулася і, підібгавши губи, окинула мене невдоволеним поглядом.

- Чого тобі?

- Не ведися на цю хрінь. – Чомусь сказав я, махнувши рукою у бік сходів, на яких нещодавно зник Тимур. Я сказав, і навіть не встиг спитати себе - навіщо. Навіщо лізу не у своє діло? З якого часу мене хвилює хоч щось, що не зачіпає мої інтереси? Навіщо взагалі в це втручатися? Нехай би хлопці веселилися. Та й вона, виглядає цілком щасливою, купаючись у увазі. Але діалог уже було запущено…

- Ти про що? – піднявши брову, з недовірою спитала дівчина.

- Вони посперечалися на тебе. На те, хто перший тебе у ліжко затягне. Троє. Тимур, Льоха та Саня. - Без передмов, у лоб видав я. І я навіть не встиг самому собі здивуватися, як дівчина відразу перепитала.

- Який Саня?

Я мало не пирснув. Витріщився на неї, як на прибульця і тільки відвернувшись, прочистив горло, ховаючи смішок. Я сказав їй, що на неї посперечалися, а їй цікаво лише хто третій учасник спору?

- Сашко Бортніков. Син Віталія Григоровича Бортнікова. Ректора цього навчального закладу. – терпляче пояснив я.

Я все ще чекав більш правильних питань. Але вона лише примружившись дивилася на мене з неприхованою підозрою. Вона що, вирішила, що я над нею приколююсь?

Я постояв трохи, витримуючи її погляд, все ще чекаючи якихось слів, питань, та хай навіть обурень та істерик. На неї поспорили! Агов. Спір! Хто перший затягне в ліжко. По-тупому трахне. Її що, це зовсім не колише? А може... може її взагалі це влаштовує?

- Гм ... - Нарешті відмерла дівчина, перестаючи впритул спопеляти мене очима. – І чому це раптом? Ну, тобто чому саме я? - Вона насупилась і відвела очі убік. Її нога стала нервово постукувати по підлозі. Було видно, що їй неприємно говорити зі мною, і їй була неприємна тема розмови.

- Може, тому що ти... підходиш. – скептично скривившись, відповів я.

- Підходжу? Це за якими ж параметрами? – виплюнула дівчина, знову глянувши на мене, але тепер її очі видавали таку ворожість, ніби то я був учасником спору чи його ідейним натхненником.

- Ем, дай подумаю. - Вдавано замислився я, скривившись. – Ну, напевно, ти поводишся таким чином… знаєш, надто легковажно, вітряно. М-м. Нерозбірливо. От. Очевидно, вони вирішили, що ти будеш легкою здобиччю і захотіли позмагатися, помірятися отим самим, як то кажуть, - посміхнувся я, - перевірити кому з них першому дасть красуня-азіатка… тоді що  вже говорити про місцевих, вони так і поготів…

- Яка гидота! - Перебивши мене, виплюнула дівчисько. Її й без того великі мигдалеподібні очі мало не викотилися з орбіт від обурення. – Ви… та ви… – від злості її грудна клітка під тонкою блузкою буквально ходила ходуном, і вона заїкалася, схоже, не в змозі підібрати слова. Вона дивилася на мене з ненавистю, і здавалося, ось-ось почне вивергати вогонь. – Ви – довбані расисти! - Нарешті видала більш-менш складно. І тицьнувши в мене пальцем, додала. – І сексисти! І взагалі… придурки. Зрозуміло? Пішли ви…

Востаннє, обдарувавши мене спопеляючим поглядом, дівчина різко розвернулася, так що грива її густого чорного волосся мало не хльоснула мене по обличчю, і швидким кроком вирушила в бік аудиторій.

І я навіть нічого не встиг сказати їй услід. Крикнути, що це не я придумав, та й взагалі, то я їй допомогти хотів, попередити. Хоча це взагалі-то було безглуздо. Нерозумно було втручатися. Все-таки Льоха мій товариш... А до дівчиська мені й діла нема.

Навіщо вліз, я так і не зрозумів. Та й не став роздумувати над цим, вирішивши, що вона просто жалюгідна, і я захотів їй допомогти чисто зі співчуття.

А, так, точно - і на подяку за те, що вона колись кілька разів дала мені списати контрольні.