Читати книгу - "Дороги, які нас вибирають, Юрій Михайлович Мушкетик"

У моєму класі навчалася дочка командира партизанського загону Петра Маруні, його ім’я було вписане у Книгу героїв громадянської війни. Його десь в середині тридцятих узяв «до себе в гості» НКВД, він вийшов звідти і вже ніколи ні з ким не водив ніякого знайомства й просто не розмовляв. Сидів за високим парканом, мав добрий дім (перевіз до революції попову хату), розкішний сад, пасіку й не хотів знати людей. Жив нелюдом, зиркав з-під лоба.

У Книгу героїв громадянської війни село було вписано червоними літерами, так зване перше збройне протистояння проти німців та гетьманців, починалося саме тут, у наших лісах, у Пасічному, саме туди з мандатом Троцького приїхав червоний командир Микола Григорович Кропив’янський і заснував там загін і штаб загонів («маленька» неточність в радянській історіографії, згідно з якою мандат від Леніна привіз Щорс), дядьки знали про це й мовчки дивилися на картину в сільському клубі, на якій Ленін давав вказівки Щорсові на поїздку в те саме Пасічне та на заснування штабу. Дядьки знали, що й командиром першої української радянської дивізії був Кропив’янський, а не Щорс, але теж мовчали. Вони мовчали, як могила. Мовчали й тоді (це було в іншому селі – Обичеві, теж на Чернігівщині, де якийсь час вчителював мій батько, пізно, вже майже в сорокарічному віці закінчивши Ніжинський педінститут, і де якийсь час ми жили), коли в «Деснянській правді» було опубліковано статтю про жителя села Обичева, колишнього червоного партизана, а потім завідувача сільгоспвідділу області, Реву, буцімто він – куркуль, підпоміщик, в Обичеві стоїть його маєток і там проживає його мати, колишня пані Рева. Приїжджі енкаведисти зігнали до сільбуду людей, і молодий учитель, вивчений Ревою на власний кошт, вичитував з газети про свого благодійника та ворога народу Реву, котрий «труїв колгоспну худобу» та «гноїв народне зерно», а також про його матір, стару «пані» Ревиху, а з вікна сільбуду було видно стару-престару перехняблену хату, по подвір’ї якої дибала зігнута до землі важкою працею бабуся (такої зігнутої людини – вона спиралася на дві коротенькі карлючки й дивилася в землю – мені більше ніколи не доводилося бачити). Люди мовчали. Це було страшне мовчання. Вони відали, що нічим Реві не допоможеш, а своїх дітей посиротять. Сьогодні можна звинуватити їх у колаборанстві, і нас, тодішніх малюків, також, бо ми шмигали під ногами дорослих і жирували, реготілися. Мовчали й партизанські побратими Реви, які в кожен приїзд посадового товариша сходилися на його подвір’ї і варили в саду польову кашу, по-нашому – гартаначку, співали «партізан перельотная птіца» та «по долінам і по взгорьям»; взагалі і Рева і його дружина були вельми гостинними людьми, жили надзвичайно скромно, про що розповідали ті, хто побував у них на квартирі в Чернігові, їх поважали й любили.

Розповідала й моя мати, що вона одного разу зустріла в місті Реву, й той запросив її, як землячку, до себе додому на обід. У квартирі був саморобний стіл із дощок, замість стільців – ящики, накриті газетами, господиня бідкалася, а він її заспокоював. На обід був борщ і гречана каша без м’яса. Це був час, коли бодай окремі будівники майбутнього сповідували проголошені постулати рівності, скромності, власного прикладу. Я за свій вік вже пізніше бачив якоюсь мірою схожу на них людину – Георгія Шевеля, завідувача відділу пропаганди та агітації ЦК КПУ, а пізніше міністра закордонних справ УРСР. З його дружиною працював у редакції журналу «Дніпро», вона була скромна і працьовита жінка. Вони жили у скромній квартирі, за нею ніколи не приїжджала машина. У той же час на моїх очах комсомольські вожді жирували й захлиналися в розкоші.

Мовчали й мої батьки. Над батьком в той час повисла загроза арешту, одна вчителька написала на нього донос, буцімто він припускається націоналістичних висловлювань, «образив братній турецький народ», коли, увійшовши до класу, закликав розшалілих учнів до порядку: «Чого ви галдите, як турки», а потім погрожував їй самій, комуністці: «буде тобі таке саме, як Проніній»: Проніну, вчительку, делегатку партійного з’їзду буцімто вбили вороги народу. Ця, з Обичева, вчителька виставила свідків, дівчаток із сьомого класу, пообіцявши їм відмінні табелі (атестати) та вступ до технікумів без екзаменів, але потім дівчата, побиті деркачами батьками, відмовилися від своїх свідчень. Та, певне, й мої батьки, коли б над ними не нависала та загроза, не сказали б нічого, як і всі інші.

Отож ні про яку не те що далеку, а й найближчу історію, свідками якої були сільські дядьки та діди, розповісти не могли. Село мало багату історію, яка нині майже втрачена, тільки вряди-годи з архівних щілин вигулькне якийсь сотник чи значковий товариш, і зовсім поховані в найближчих нашаруваннях звитяжні й розбійні, праві й неправі мої односельці: есери (село спочатку було дуже проесерівським, хтось із моїх земляків ходив у найвищих есерівських чинах в Петрограді), більшовики, меншовики, бійці всіляких армій, загонів та ватаг.

Так, тільки недавно довідався, що в моєму селі існувала велика «Просвіта» (у селі діяло чотири школи: середня, дві напівсередні та початкова), заснована ще до першої революції (1905 року). У двадцяті роки всіх освітян – більше як шістдесят осіб – було розстріляно. За що? За те, що вчили дітей української грамоти, купляли їм підручники. Очолював «Просвіту» Гаврилей – таких прізвищ у селі було багато.

Я працював у колгоспі із сумирними дідами, лагідними та добрими, але мати по секрету оповідала, що той дід (чи дядько) був у червоних партизанах, але потім його кілька місяців тримали у в’язниці й він про своє партизанство не згадує, а отой підсмажував на пательнях крамарів, аби віддали золотце. Спрацьовані, сумирні дідки ніколи про те не розповідали, і все їхнє гаряче, бурхливе минуле лягло з ними в соснові труни, витесані з гінких баньківських (урочище) сосен, котрі односили, «за Радченка», на цвинтар.

Я дивився на тих людей, вірив і не йняв віри матері. Невже оцей сивий аж білий, полохливий дід Павло гасав на баскому коні по зелених житніх врунах і косив шаблею ворогів (яких?!)?

Вже пізніше зрозумів, що в їхніх жилах таки пружно текла вільна кров – воля, а то й сваволя, – вони й самі не знали, що вона садовить їх на коні та вкладає в руки шаблі; згорблені століттями кріпацької праці, не пам’ятали, хто вони