Читати книгу - "Дороги, які нас вибирають, Юрій Михайлович Мушкетик"

до якого за цими та іншими якостями не дорівнявся жоден із великих митців ані минулого, ані сучасності. Тому Ю. Мушкетик понад усе цінував відданість і любов до свого краю, патріотизм, чесність і безкомпромісність, і рівнявся на ці цінності, хоча б намагався у своїх творах, публіцистиці, виступах та ін. Принаймні він ніколи не був, так би мовити, гібридним, якими бувають деякі людиноподібні, а щирим, чистим і наївним, і неймовірно справжнім, як природа, яка нас оточує і яку він так любив. І совісливим, хоча совість нині не в ціні.

Батько вірив у долю і вона, либонь, любила його. Талановитий і працьовитий, він уперто йшов до своєї мети – робити все, що може, для свого народу, писати твори, пробуджувати свідомість, учити любити Україну. І завдяки згаданим якостям і ще – гнучкості, життєвій мудрості досяг і значних посад, і прижиттєвої слави, у книзі йдеться про те, як він винахідливо «перегравав» цензорів і начальників. Не був кар’єристом, однак мав амбіції, хоча й пише у вірші-епіграфі до книги, що не досяг багато, це не перебільшення, радше, данина гіпертрофованій скромності. І певна річ, мав, як і кожен, свої людські вади, про що з жалем згадує у книзі.

Сподіваюся, книга спогадів дасть змогу глибше зрозуміти авторський образ і сутність творів Юрія Мушкетика, стане для читачів, особливо молодих, зрізом доби, нині малознаної, надто в нашому технізованому світі, що відійшла в минуле. Натомість проголошені у книзі цінності є загальнолюдськими, тож мають і надалі слугувати людству, яке без них приречене на занепад.

Леся Мушкетик

Дороги, які нас вибирають

Сорок років тому

З зеленим чемоданом у руці

Та десяткою в кишені

Я приїхав до цього міста.

Рано-вранці

Пив воду просто зі шланга,

З якого молода двірничка

Поливала асфальт,

Пив воду і сміявся

І забирав у двірнички шланг та дві жарини,

Які горіли в її очах.

Я сміявся й думав,

Що звершу щось велике

І що зустріну кохання,

Якого ще не зустрічав ніхто.

З того нічого не збулося,

Але якби все почалося знову,

Я так само попросив би напитися води

З того самого шланга.

А потім сів би на чемодан

І міцно-міцно задумався.

1988 р.

Не вернути

Мій життєвий шлях вельми звичайний: ані великих звершень, ані підлоти. Типовий шлях людини, народженої наприкінці двадцятих років. Голод пам’ятаю погано, до репресій тридцятих та до війни ще не до ріс й писати про це не маю потреби. То більше найважливіші моменти, думки, почування повкладав у власні твори, а от біографії моїх батьків, дідів, надто козацького роду моєї матері, особливі. То був рід рясного дерева, нині таких родів немає, й через це, здається, варто хоч куцо його списати на папір. Чимало з того я порозкидав по своїх творах, тепер каюся, що не приберіг (не сподівався, що наступить такий час), не виклав одним плином, одним потоком – документальним романом. Тож означу його бодай окремими віхами, штрихами, бо ж таких родів нині майже не лишилося.

Нагадаємо ще раз, що наша доба – доба переходу від давньоєгипетського плуга та ціпа до трактора та комбайна, дерев’яної ручки із залізним пером та чорнильниці до комп’ютера, й спробуємо відмітити те, що мінялося в самій людині та її психології, світовідчуванні, трибі самого життя; переходу від страхів, так би мовити, напів поетичних – відьом, домовиків, чортів, та спричинених природними чинниками – неврожаями, повенями, сараною, до страхів глобальних, породжених діяльністю самої людини – радіацією, СНІДом; переходу від конфліктів локальних, поміж окремими державами, до конфліктів політичних систем, які підкорили собі цілі континенти, до спроб викорчувати пам’яті цілих народів, як то сталося з моїм народом, українським. А які ж то були люди, які звичаї, які моральні цінності несли в собі!

* * *

Я народився тоді, коли ще вільно плинув Дніпро, коли з галасом, голяка, вибігали під теплий літній дощ («роси, роси, дощику, ярину») діти, і в їхніх матерів не кругліли від жаху очі, що дощ той отруйний, коли купували городину, не запитуючи, звідки вона, коли ще по садках лунали пісні солов’їв, а в небі – жайворів. Сказати б, народився в щасливий вік, але віків для людей не буває щасливих, бо люди самі творять власні життя із власних недосконалостей, варто тільки пригадати тридцяти третій та тридцяти сьомий роки нашого віку – мого дитинства.

Я народився в селі, яке називалося Веркиївка – від давнього засновника, чиє ім’я збереглося в грамотах – Веркия, Оверка, яке нині перекрутилося у Вертіївку, що має означати, буцім наш предок був Вертій (крутій), вперше така назва з’явилася за моєї юності на станції – «Вертеевка», її почепив після війни якийсь дурноверхий перевертень, а далі інший перевертень перехопив назву на село. Поблизу від Веркиївки («Вертеевки»), хоч і на іншій залізничній гілці – під кутом до нас – була станція Крути, і я не знав, яка трагедія там відбулася, про це наші батьки, сусіди мовчали мертво (а може, й навмисно забули), я ловив в’юнів у болоті Лисянському, яке поміж нашим селом та Заньками, й не знав, що оті потемнілі цеглини – з будинку Юрія Лисянського, великого мореплавця, який разом з Крузерштерном – «первые русские мореплаватели» (це з радянських енциклопедій) – обійшли на кораблях земну кулю, та й про Заньковецьку ніхто ніколи нічого не розповідав; я жив в українському селі, розмовляв українською мовою (діалектом), але, власне, не знав, що я українець, натомість вичитував з підручників про те, що ми всі «совєтскіє», живемо на світі завдяки братньому російському народові, а Україна існує, бо є Росія; ми, хлопчаки, також цим не вельми переймалися. Ми не були синами вільної землі, а такими собі нужденними хазяйчиками, жили в іншому світі, – пасли худобу, носили з лісу паливо (соснові шпильки-«колючки»), орали колгоспне поле, але оте, про «братній російський народ» і «лучшіє в міре», було для нас істиною і як же важко ми пізніше добувалися до власного коріння, продираючись через щось у собі. Ми тоді не знали, що це споконвічна наша земля, що наші предки полювали тут звіра, сіяли просо, ставили важкі зруби хат, курили смолу, мочили коноплі – і все це на власну потребу. Я не звинувачую нікого – ні своїх батьків, ні вчителів, ні дядьків, з якими працював у колгоспі, в тому, що вони мені нічого не розповідали про наших видатних предків і про ті лихоліття. Моїх учителів навчали так само, як і мене, а дядьки бачили на власні очі, як забирав НКВД їхніх сусідів, членів