read-books.club » Публіцистика » Дороги, які нас вибирають, Юрій Михайлович Мушкетик 📚 - Українською

Читати книгу - "Дороги, які нас вибирають, Юрій Михайлович Мушкетик"

266
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Дороги, які нас вибирають" автора Юрій Михайлович Мушкетик. Жанр книги: Публіцистика. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 3 4 5 ... 99
Перейти на сторінку:
такі, приспане знання дрімало на дні сердець, а ота давня, віковічна, козацька воля, розжохана жаром бою, швидким бігом коней, козацьким степом, покликом сотника чи отамана, враз пробудилася. А потім її «усуспільнювали», морили голодомором, страхали і стріляли в тридцять сьомому, і вони знову поставали покірними дідками, які забули про все і навіть боялися згадати щось із минулого. Вони не могли нічого розповісти онукам, а ті вважали, що їхні діди тупі та нікчемні. І отак – від одних дідів до інших. Сьогодні ніхто достеменно не скаже, чому центральна вулиця села називалася Пробитівкою (всі вулиці поперейменовували на Леніна, Сталіна, Калініна, Комінтерну, ми, хлопчаки з колишньої Маринівки, навіть були склали пісеньку: «Колись була Маринівка, тепер – Комінтерна, колись була сама задня, тепер – сама перва»), неначе далека, напівмертва луна до нас докочувалася, що то козаки пробивалися з оточення. А чого Богданівщина, Ляхівка з її численними могилами, Баньківщина, Барамики, Скалига, хто були ті люди, які дали їм назви? Могили на Ляхівці – одні повростали в землю, інші – ще височіли. Що за могили? Ні відповіді, ні відгомону. Те нікого не цікавило. Не могло цікавити! Он поляки в селі Медведівка на Чигиринщині триста років зберігають могилу своїх воїнів і зараз приїздять з Польщі. І що то за роди – Півторацькі, Петрівські (таки не Полторацькі і не Петровські, бо півтора і Петрівка), Пінчуки, Сидорці, Серновці, Гуки, Зоценки, Суярки, Мирилки, та й Мушкетики – вже не відшукати слідів у історії.

Погуляв двадцятий вік по українських степах та лісах, по українських головах, погуляв, забули те, що й відбувалося недавно. Бо небезпечно було пам’ятати. Та й ніколи було за роботою, нуждою докопуватися до свого родоводу. Не графи, не князі – прості селяни, гепи, по-веркиївськи. Ще й надто швидко вони зникали з очей своїх внуків, дуже часто онук ніколи й не бачив своїх дідусів та бабусь. А родових склепів не мали, в болотистому ж ґрунті хрести дуже швидко згнивають.

Мій батько пам’ятав наш рід тільки від свого діда, Юхима (Йовхима, по-сільському), і все, що знав про нього, то це, що дід вельми любив на паску гратися навбитки крашанками й тямився в міцності шкаралупи тих крашанок. Те своє обдарування передав і своєму синові, Петру. Більше не передав майже нічого.

Мушкетики – по-вуличному Чабарняки, – були безземельні. У нас в селі всі мають назвиська, й знають один одного не за прізвищами, а за прізвиськами, назвиськами, ось наші сусіди: Чушкарі (хтось з предків замість «чуєш» казав скорочено «чуш»), Німчики (прадід був німий), Ічки («ич який»), Йоші («йош твою мать»), Пердилки (зрозуміло), Гноюшні, Нюхняки (дід говорив у ніс; їхав з поля, заснув, кобила захотіла води і потягнула воза у ставок («прокинувся – нюх, а воно – море»). Дуже образливим було назвиська Соловей (парубок гнав додому корів з поля і заспівав). Іде він по вулиці, а шкет, якого й з-за тину не видно, у діру в тину: «Тьох! Тьох!». «Соловей» за палицю і за ним, а вже другий – з-за іншого тину: «Тьох! Тьох!».

Отже, про діда та бабу по батьківській лінії я не знаю нічого. Жили тихо, тихо померли, баба – в голод 1933 року, дід – ще раніше. Так сам тихо та непомітно прожили життя батькові сестри – Оксеня та Ганна, найстарша – Одарка – виїхалав голодні двадцяті роки в Омську область, народила там чи вісімнадцятеро чи двадцятеро дітей, і тепер пів Омської області – мої родичі, хоч знаю тільки одну племінницю. У спомин про старшого батькового брата лишилася одна фотографія, на якій ферт у капелюсі, з ланцюжком на жилетці та квіткою в петлиці піджака, а на звороті напис: «Извещаю я вам свое почтение и шлю найнижайший поклон, и прошу высылайте почаще одних сухарей и вышлите ворочок пшона или круп. Остаюсь ваш любимый сын. 1917 г. 25 сентября». Фотокартка – з німецького полону, одяг, либонь, з чужого плеча, певне позичений чи орендований. З полону не повернувся, там і помер.

І мої родичі добрі, лагідні, тихі-тихі, – не читали книжок, газет, не слухали радіо, – в старосвітській хаті тітка Оксеня та її чоловік Терешко, шорник, бачу його як нині на лаві з шилом і дратвою над колгоспними хомутами – і сам запряжений у хомут – й чарочки на празник на столі, з яких і мене пригощали, давні-предавні, мовби й великі, а дучка там для горілки – не більше за наперсток. Так в давнину пили. «Ох і пригостив кум, аж по три чарки налив». На селі тоді було двоє-троє п’яниць, не більше. Та ще комуністи – майже всі – питущі.

Як я вже сказав, мої родичі по батьківській лінії всі були тихі, непомітні (мати каже, й не вельми працьовиті), тихо жили і тихо помирали. Їх здебільшого до часу спроваджував за невидиму грань той-таки грізний двадцятий вік. І вже й двоюрідні мої по батьківській лінії пішли за межу, Григорій (Гриша), музикант із сільського духового оркестру, герой-коханець з поставлених на сільській сцені п’єс, фронтовий снайпер, красень і дотепник, якого чекала в селі з фронту чудесна дівчина, а він привіз із війни ротату, пащекувату кацапку, яка знущалася з нього, била, і якось його мати, тітка Ганна, сказала моїй матері: «У Гриші щось було на фронті, і вона знає про те». Вони гомоніли, вважали, що я сплю на печі, а я почув, і з тієї однієї фрази через багато років – одна з моїх найкращих повістей «Біль». Написана вже після того, як Гриша… повісився. І його рідна сестра, моя двоюрідна, сільська фельдшериця, яка стільки людей врятувала від смерті, у дощ і хугу бігла на виклик, а коли я, приїхавши у гості, запитував, що ти, Марусю, робиш, вона казала: «Та лікуємо. І вивчаємо четверту главу». Це – з «Короткого курсу історії ВКП(б)». Все життя – «четвертий розділ» – про основи марксистської філософії, темної і незрозумілої не тільки сільським жінкам, а й аспірантам університету.

Мій батько – людина розважлива, некваплива, навіть забарна (протилежність палахкій, швидкій матері), полюбляв домашній затишок, спокій, одначе розпашілі вітри епохи крутили й жбурляли його по далеких полях. Народжений 1897 року, захопив ще Першої світової війни, а далі – чотири чи п’ять років громадянської. Повернувся з окопів першої імперіалістичної, у часи кайзерівської окупації недовгий час партизанив (посланий у терещенківську економію по друкарську машинку, потрапив у руки до німців, але вночі хтось зі своїх відчинив погріб), загін розгромили, він втік до Києва, і там його мобілізували червоні, стріляв по Зеленому, який літав на білому жеребцеві попереду своєї лави, наступав на Денікіна, на Врангеля, десь

1 ... 3 4 5 ... 99
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дороги, які нас вибирають, Юрій Михайлович Мушкетик», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Дороги, які нас вибирають, Юрій Михайлович Мушкетик"