Читати книгу - "Багаті і бідні"

* * *

Дорогою додому Оленка думала про інцидент. Їй було страшно йти проти дирекції, проте вона вирішила відстоювати свою позицію до кінця.

Наступного ранку Оленка добре виспалась і прокинулась бадьорою, у чудовому настрої, хоча було якесь дивне відчуття, чи швидше передчуття. Швиденько зібравшись, поспішила на роботу. Перші два уроки минули спокійно, але коли пролунав дзвінок на перерву після третього, до кабінету ввійшла висока блондинка в яскраво-червоному кашемировому пальті. Вона хижо зиркнула невеличкими нафарбованими оченятами на пані вчительку.

— Добрий день, — жінка привіталась підійшовши ближче. Злегка зверхній погляд неприємно сковзнув у сторону.

— Добрий день, — схопилась Оленка з місця. — Ви, мабуть, мама Андрія?

Обидві напружено посміхнулись. «І що ж я скажу їй, що скажу?» — розхвилювалась Оленка. — «Я ж зовсім не готова, я не думала, що вона прийде».

І справді вона не очікувала, що Кучеренко все розповість матері. Це була її перша розмова з батьками. Вона б підготувала промову, але чомусь така думка навіть не прийшла їй в голову. А мала б…

— Так, Валентина Кучеренко. Якісь проблеми з Андрієм, — гордовитим, байдужим тоном почала дама.

Оленка завмерла, їй стало дуже прикро через себе. Лише погляньте на цю розкішну жінку. Стильна стрижка, ідеальний макіяж, вишуканий одяг, дорогі прикраси. Не молода, без надзвичайних природних даних, вона виглядала неймовірно привабливо. Весь образ продумано до деталей: платинова блондинка, червона помада у тон пальта, ніжно-кремова атласна сукня та високі шкіряні чобітки. Жоден чоловік не встоїть.

— Ви знаєте, — почала Оленка, — ваш син… — Вона жахливо почувала себе у своєму затертому светрику і старомодній спідниці. Чому вона навіть губи не нафарбувала? Комплекси підступили до горла і слова стихли. Дама різко її перебила.

— Мій син чудовий хлопчик і я не розумію, які могли виникнути проблеми?

Оленка напружилась. «Потрібно підібрати правильні слова, щоб пояснити усю ситуацію» намагалась вона сконцентруватись на розмові.

— Звичайно, але у нас вчора стався дуже прикрий випадок, — нічого кращого у голову не прийшло.

— Це зрозуміло, інакше б мене не викликали до школи, — знову зверхньо кинула дама.

Оленка проковтнула цей різкий тон.

— Пані Кучеренко, — набралася вона сміливості. — Андрій завжди порушує дисципліну на моїх уроках, не готується до них. Але вчора він перейшов межу і мій терпець увірвався. Ви мусите…

— Вибачте, я вас переб’ю. Андрій хороший хлопчик, він ніколи не мав проблем з учителями, — тон мамусі набирав загрозливої зневаги. — Якщо у вас виникли якісь конфлікти з моїм сином, то це лише ваша провина.

Оленка була абсолютно не готова до такого повороту і, зніяковівши, ввічливо продовжила:

— Вибачте, що це за звинувачення? Андрій нестерпно поводить себе, зневажає вчителів, розмовляє на уроках…

— Ви що собі дозволяєте? — обурилась мамуся.

До кабінету почав сходитись 8-а. Підлітки одразу звернули увагу на розмову дорослих, що більше скидалася на сварку.

— Я пояснюю ситуацію, — сподіваючись на мирне завершення дискусії, спокійно відповіла Оленка. Учні відверто перешіптувались та посміхались. — Ходімо у коридор.

Але даму понесло.

— Тут немає чого виходити. Хай діти чують. Ситуація очевидна. Ви некомпетентний учитель, який не вміє спілкуватись з дітьми. Хіба у цьому винен мій Андрій?

— Я попрошу без образ, — і собі підвищила голос Оленка. Клас завмер. — Ваш Андрій вчора кинув у мене паперову кульку з само…

— То наведіть дисципліну, ви ж учитель. Як вас тільки на роботу взяли? — знову перебила її дама.

— Припиніть. Це вже переходить всілякі межі. Я не терпітиму такого…

У Оленки затремтіла нижня губа.

— А чого це ви на мене кричите, шановна? Краще б з учнями своїми розібрались самі, а то мам на допомогу кличете. Ні на що не здатні, так?

Оленка вирішила озброїтись тактикою мамусі.

— Тепер зрозуміло, чому Андрій не вміє себе поводити.

— Що? Та як ти смієш? Зовсім вже? — доглянуте личко дами скривилось.

Оленка різко її обірвала, — ми на «ти» з вами не переходили. Ви жодного права не маєте так зі мною розмовляти. Ми так ні до чого не домовимось.

— Та не збираюсь я з тобою домовлятися. Професорша… — зневажливо кинула пані Кучеренко.

Клас вибухнув сміхом. Оленка ладна була крізь землю провалитись.

— Що це за образи? Та я подам на вас у суд за таке… — вигукнула беззахисна вчителька.

Дама театрально голосно розсміялася, — ага, подавай, злякала. Спершу навчись виконувати свою роботу як слід, то й не буде приводів до суду скаржитись, теж мені…

Присутні школярі знову захіхікали.

Оленка вибухнула, — і подам до суду, за приниження і безпідставні звинувачення. Що ви собі думаєте? Що…? А синочка вашого я до своїх уроків допускати не буду. Зрозуміло? Не хочу його бачити на своїх уроках. А з вами у суді зустрінемось.

Оленка нетерпляче глянула на байдужу мамусю, а потім на клас. — Сьогодні уроку не буде. Ви вільні, — звернулася вона до учнів і ще раз метнула погляд на пані Кучеренко.

У тої на обличчі не здригнувся жоден м’яз.

Учителька взяла кілька зошитів зі столу і швидким кроком вийшла. Вона чула, що пані Кучеренко продовжує рясно обмовляти її. Сипались образи і погрози. Лише у кінці широкого довгого коридору все стихло. Оленка відчула, як сльози потекли по її щоках. Нервове напруження спадало.

Майже нечутно вона відчинила двері вчительської і прослизнула повз колег, що як завжди розпивали чай. Примостившись у куточку біля вікна, вона дістала блідо-рожеву хустинку і, дивлячись у дзеркальце, витирала очі. «Чому, чому вона так мене ображала! Невже… Мабуть, я на це заслуговую! Але ж я… я все намагалась… я робила все правильно! Це правильно! Треба мати самоповагу і гордість! Я все зробила правильно!» — подумки заспокоювала себе Оленка.

Олена часто жалкувала про те, що вже зроблено і назад не повернеш. Але цього разу було безглуздо звинувачувати себе. Будь-хто зірвався б так само, як вона. Це захисна реакція, щось на кшталт інстинкту самозбереження.

Масивні двері різко відчинились і до кімнати влетіла Ніна Гаврилівна. Збуджена, з палаючими очима та розкуйовдженим волоссям. Вона поправила свій модний піджачок і, миттю окинувши оком приміщення, зупинилась на своїй жертві. Оленка відчула погляд, що ніби просвердлив у її голові дірку.

Колеги, які у душі щиро підтримували Оленку, вирішили дещо злагодити її майбутню сутичку з керівницею.

— Ніно Гаврилівно, приєднуйтесь до чаювання, — з посмішкою запропонувала руденька вчителька молодших класів.

— Ні, дякую.

Завуч гігантськими кроками, наче стрибками, нависла над Оленкою.

Не чекаючи, що буде, Оленка подивилася на завуча, спокійно встала і попрямувала до дверей.

— Олено Іванівно, це вже