Читати книгу - "Коли стежки зводить сама Доля"

Наталія Старченко

Коли стежки зводить сама Доля

I. Порятунок потопельниці

Русява зеленоока Юля змалечку більше любила гратися із хлопчаками. Ну веселіше з ними, от і все! Хіба ж із дівчатками пірнатимеш під воду, хіба бігатимеш по вигону наввипередки? Ні, там зовсім інші інтереси та розмови: у кого яка лялька, хто у що вбраний, хто, як і чому на тебе дивиться. Тож Юля дружила із чорнявим веселуном Сашком, білявим моторним Борисом, рудим опецькуватим Володькою. Всі веселі, спритні та сміливі — щодня вони знаходили на свою голову нові пригоди. Звісно, без усіляких синців та подряпин діло не обходилося. І дівчинка, маючи це на увазі, завжди тримала у рюкзаку не лише воду, а і бинт із йодом та ватою. До речі, у майбутньому вона мріяла стати медиком. Може, тому, що і мама, і тато — лікарі. І вже в юні роки дівчинка чимало знала про важливість медичної допомоги, та як саме необхідно її надавати.

Йшли роки, діти підростали. А гоп-компанія і надалі при нагоді та можливості весело розважалася. Коли Юлі виповнилося 15, вона подружилася із ровесницею Олею, синьоокою білявкою, яка нещодавно переїхала з батьками до їхнього містечка. Дівчатка добре товаришували, тож Юля познайомила новеньку із своїми давніми друзями. Оля добре влилася в нову компанію. Щоправда, вона трохи кокетувала із хлопчаками, але це виходило нібито саме по собі. Поводитися точнісінько, як Юля, бути «своїм хлопцем» у неї не виходило. Ну що тут поробиш, зовсім інша людина, от і все.

Сьогодні хлопці запросили їх поплавати разом. Склалася досить своєрідна ситуація: Юля — малесеньке, худесеньке дівчатко. А от Оля має цілком сформовану фігуру. Хлопці, здається, тільки й роблять, що видивляються на неї. І дівчині це до смаку. Вона радіє увазі. І зовсім забула про Юлю, яка зараз почувається тут зовсім зайвою. Оля у своєму новому роздільному купальникові має вигляд справжнісінької королеви… Хлопці пообіцяли навчити її стрибати з вишки у воду. Юля жодного разу не пробувала цього робити. Ні, вона досить спритна та витривала, просто вважає цю затію надто небезпечною. Та й передчуття якесь недобре.

— Олю, може, не треба? Ну його, іди краще до мене, — гукнула вона подрузі.

— Та ну, — відмахнулася та, — не заважай.

— Давай, Олечко, не бійся, ти молодчинка, — підбадьорюють її Володька, Борис та Сашко.

Дівчина глибоко вдихнула, трохи розбіглася, стрибнула у воду і…

— Ого, як ти вмієш затримувати дихання! Круто! — сміються хлопці. — Ану вилазь!

У Юлі все аж похололо:

— Бігом пірнайте, витягуйте, з нею щось не те, але дуже-дуже обережно витягуйте, — кричить дівчина.

Хлопці перезирнулися і тієї ж таки миті стрибнули у воду. На берег Олю витягнув Сашко. Вона при свідомості, але страшенно бліда, показує на потилицю: болить…

Що робити? Усіх охопив панічний жах. Хотілося кудись заховатися, аби ці жахливі події виявилися просто сном.

Лише маленька та худорлява Юля залишалася цілком спокійною.

— Борисе, швидко неси сюди оту широку дошку, старі дверцята від шафи. Прибери з них увесь бруд. Хлопці, обережно кладіть сюди Олю. ЇЇ шия і спина мають лежати на рівнесенькій поверхні. Борисе, а тепер біжи шукай машину, пояснюй ситуацію, треба терміново, чуєш? ТЕРМІНОВО, швидку чекати ніколи. А тепер беріть свої футболки, Сашку і Володько, і швидко рвіть на ось такі смужки, тіло треба зафіксувати.

Борис таки знайшов машину. Під’їхала вантажівка, у кузові якої і розмістили Олю. Юля стежила, щоб усе було гаразд, хлопці миттю виконували усі її вказівки. Вже хвилин за десять вони були у лікарні. Водій машини допомагав хлопцям переносити Олю. У приймальному відділенні навкруг неї дуже швидко зібралося багато медсестер та лікарів. Увесь персонал захоплювався, що потерпілу доставили до лікарні згідно всіх правил. Говорили, якби їх не дотримали, Оля стала б калікою на все життя. А так підлікується і, швидше за все, ніяких проблем не буде.

Гоп-компанія понуро стояла у вестибюлі.

— Молодці, що врятували товаришку, — сказав лікар, але краще б ви взагалі не затівали тих дурних розваг.

У реанімацію Олю доправили за допомогою вантажного ліфту. Десь через півроку вона більш-менш очуняла. Але Юля її вже не побачила: вона поїхала до столиці навчатися у медичному технікумі. А Оля з батьками переїхала до Болгарії.

Із хлопцями після того випадку Юля начебто без усіляких причин перестала товаришувати. Просто кудись зникла та дитяча безпосередність, радість від проведеного разом дозвілля. А може, річ у тому, що всі вони просто подорослішали.

II. Знайомство

Може, Юля ще навчалася б у школі. Але виявилося, що у тата — інша. І тепер вони житимуть разом, у їхньому родинному будинку. А мама працюватиме у столичній лікарні. Навіть житло держава виділила. Воно й не дивно, хороші хірурги високо цінуються. Коментувати розрив стосунків Олена Данилівна не стала. Тільки й сказала:

— Що сталося поміж нами, хай тебе не хвилює. Але твій батько залишився твоїм батьком, вам треба спілкуватися.

Вона завжди була спокійною, ніколи не плакала, не кричала, розмовляла чітко та впевнено. Високий рівень самоконтролю — саме те, що необхідно лікареві такого рівня. Але щоранку, після гігієнічних процедур та сніданку, мама обов’язково ворожила собі на картах — її це чомусь заспокоювало. У Юлі такі маніпуляції завше викликали посмішку, вона ніколи не просила, щоб матуся поворожила також і їй. Швидше за все, дівчина отримала б категоричну відмову. Та їй і не хотілося. Це ж треба, вірити у такі дурниці.

Мама розкладала карти, щоб дізнатися, які доведеться сьогодні робити операції. Дивна річ, але досвідченого фахівця і врівноважену людину це заспокоювало. Юля думала, що зроду так не робитиме. Втім, хірургом бути вона теж не збиралася. Для неї цілком достатньо стати хорошою медсестрою. Допомагати людям під керівництвом лікаря та самостійно. Адже це так важливо. Дівчина змалечку начиталася медичних енциклопедій та довідників, яких удома було дуже багато. І тепер щиро прагнула якомога швидше здобути освіту та допомагати людям. У групі Юля вважалася найкращою. Але коли викладачі радили їй продовжити освіту в університеті чи академії, говорила, що їй шкода витрачати на це час, бо допомога людям потрібна уже зараз. Тільки згодом дівчина усвідомить, що була тоді зовсім ще дитиною.

Столиця гарна. Але надто багато людей. Гамірно. І якось по-сирітськи порожньо у тій однокімнатній квартирі, яку держава надала матері. Ліжко, диван, шафа, телевізор,