Читати книгу - "Багаті і бідні"

Чаювальниці відірвались від інтелігентної бесіди про систему освіти та марки підгузків, одночасно вперлись очима в грізну постать Ніни Гаврилівни.

— Куди це ви тікаєте? На вас чекає Ігор Васильович. Чи ви думали, що вам ця витівка так просто минеться? — кричала через усю вчительську Ніна Гаврилівна до Оленки. Було видно, яке задоволення вона отримує від цієї розмови. Точніше від свого крику.

— Я не тікаю. Я йду до Ігоря Васильовича, — спокійним тоном відповіла Оленка і вийшла.

— Спершу я скажу вам кілька слів, — різко перепинила її завуч. — Скажу вам одразу, Олено Іванівно, ви зробили жахливу помилку. Ваше зухвальство і ваше нахабство може багато коштувати школі. Ми тут усім колективом намагаємось створювати позитивний імідж школи, а ви… — завучка прискіпливо обвела поглядом отетерілих від цього крику вчительок з горнятками у руках.

Оленка мовчки вийшла з приміщення і голосно гримнула дверима. Вона уявляла, що зараз діється всередині, як смачно її обговорюють, як дехто намагається за неї вступитися, а дехто навпаки — зверхньо оцінює.

Дівчина повільно йшла коридором. Вона розхвилювалася. Дуже сильно розхвилювалась. Усередині щось стиснулось від недоброго передчуття. Оленка зупинилась біля великого вікна, що виходило на шкільне подвір’я. На стежці майоріло знайоме червоне пальто. Цокаючи підборами, Валентина Кучеренко поспішала до акуратненького нового авто, залишеного обабіч дороги. Оленка відвернулась і раптом страх зник. Образа теж. Вона сміливо зайшла до кабінету директора.

— Викликали?

Оленка відчула зніяковілий погляд Ігоря Васильовича. Хороший досвідчений педагог, він відчував настрій співрозмовника і завжди знав, що сказати.

— Сідайте, Олено Іванівно. Маємо розмову. І досить неприємну.

Оленка ледь сіла на краєчок великого старого шкіряного дивана.

Директор продовжував, — отже виникли непорозуміння з Кучеренками, — нахмурив чоловік високе чоло.

— Так, і з сином, і з матір’ю, — щиро зізналася вчителька.

Директор важко зітхнув, — Олено Іванівно, глибоко у душі я вас дуже і дуже розумію, але ваша поведінка неприпустима. Ви псуєте імідж нашої школи.

— Імідж? — здивувалася Оленка.

— Так, імідж. Наш заклад має хорошу репутацію. Ви руйнуєте її цими конфліктами. Олено Іванівно, я ще раз наголошую — ваша поведінка неприпустима.

— А припустима така поведінка учнів? — розгублено спитала Оленка. — Я не збираюся терпіти такі знущання. Учні не поважають вчителя, вони зневажають його і насміхаються над ним. А потім…

— Олено Іванівно, — перебив її на півслові директор, — погодьтеся, у тому, що учні, скажімо так, недостатньо вас поважають, є й частина вашої вини. Вам не вдалося завоювати авторитет. Розумію, що для першого року в школі це дуже важко, але на те ми й педагоги, щоб уміти знаходити спільну мову з дітьми. Не буває, що тільки хтось один винен. Я це добре знаю. І не вдаваймося у дискусії, гаразд?

Оленка заперечно хитнула головою.

— Цікаво, чому це? Чому? Навіть коли і є моя вина, то чому тут немає і Кучеренка. Поговоріть з нами трьома — зі мною, його матір’ю та хлопцем. Можливо, ви просто не хочете називати речі своїми іменами?

У директора ввірвався терпець, — так, Олено Іванівно, слухайте мене: по-перше, ви не мали права викликати пані Кучеренко без мого відома…

— Чому? Адже я вчитель і маю право використовувати всі засоби, щоб навести лад.

— Припиніть. — Директор підвівся, але знову сів. — ви працюєте в моїй школі, а у нас такі правила. І ці правила діють для всіх. І всі повинні дотримуватись їх. І це не обговорюється. — Директор задихався і був змушений сповільнити темп розмови. — Ви негайно маєте вибачитись перед пані Кучеренко і тут не може бути ніяких обговорень. І з Андрієм вам доведеться налагодити контакт, як це роблять усі інші вчителі.

— За що вибачатись? — Цілком щиро не зрозуміла Оленка.

— За те, що відбулось сьогодні вранці, — пояснив директор, витираючи піт з чола. Він уже не витримував запалу цієї невгамовної молодиці.

— Зрозуміло, — іронічно посміхнулася Оленка, — вибачитися за те, що вона мене перед усім класом ображала і принижувала. А може, ще за її синочка, якого вона не змогла виховати… — Оленка втратила контроль і почала відверто знущатись.

— Я сказав жодних дискусій, — Ігор Васильович раптом схаменувся. — Олено Іванівно, ви повинні розуміти. Наша школа багато чим завдячує родині Кучеренків. Ми не можемо, ви не можете, так поводитись. Прошу вас заспокойтесь.

Оленка дивилась на директора величезними очима.

— Перепросіть Валентину Кучеренко, а проблеми з Андрієм ми вирішимо. Я особисто з ним поговорю. Можливо, переведемо вас до іншого класу, щоб проблем більше не… — намагався завершити розмову директор.

Та в Оленку наче щось увійшло. Вона піднялася з крісла і, гордо випроставшись, категорично заявила:

— Я не перепрошуватиму. Вона мене образила і я не збираюсь просити пробачення у неї за те, що мене образили. І не збираюсь я відмовлятись від класу.

Директор вже вкотре важко зітхнув і безпорадно розвів руками, — тоді вам доведеться відмовитись від роботи у нашій школі взагалі.

— Ви мені погрожуєте?

— Ні, я пояснюю. Ви або просите пробачення в пані Кучеренко, або звільняєтесь.

Оленка нічого не змогла відповісти.

— То що скажете? — Сумно запитав Ігор Васильович.

— Я не проситиму пробачення. Я подам на неї до суду за привселюдну образу. Безпідставну, привселюдну образу…

— Тоді звільняйтесь. Мені весь цей скандал аж ніяк не потрібен. І з мене вже досить цієї безглуздої розмови. — директор відвів погляд і почав шарудіти паперами. — Пишіть заяву, Олено Іванівно, краще за власним бажанням.

Директор поклав чистий аркуш паперу на стіл. Оленка притягла стільця і сіла за стіл. Взяла ручку і несміливо вивела «Заява».

* * *

Двері довелося відчинити. Дзвонили вже хвилин десять і Оленку це неймовірно дратувало. У вічко Оленка побачила смагляве обличчя найближчої подруги Марічки. У таких дівчат завжди закохуються хлопці, їх люблять учителі, а потім і колеги.

Зараз Оленці зовсім не хотілось спілкування. Вона неквапливо відкрила двері, але не встигла сказати і слова.

— Привіт, — з порога гукнула весело Марічка, — навіть не думай мене виганяти. Завтра у тебе немає уроків, тому будемо святкувати День учителя, який, до речі, вже давно минув, — весело командувала Марічка.

Оленка розгублено спостерігала за подругою, яка швиденько роздягшись, побігла на кухню. Вона змалечку була така енергійна. Не дівчина, а вічний двигун. Марічка завжди посміхалась і не зациклювалась на проблемах, вважаючи, що витрачати своє життя на дрібниці — безглуздо. Потрібно радіти життю і весь час пробувати щось нове. Марічка так і робила. Майже кожного дня вона відкривала у собі новий талант і з певністю, що це її покликання, віддавала усі сили новому захопленню. Її запалу