Читати книгу - "Кременецький звір"

тріск позаду підказав Голоті, що дертися на дерево треба якнайшвидше. Він кинувся до найближчого стовбура, ухопився, підтягнувся... Та тут на Голоту чекало ганебне фіаско, що, якщо подумати, було очікуваним фіналом нещасливого дня. Голосно тріснувши, гілка відломилася. Голота гепнувся спиною об землю, забивши собі дух, та так і залишився лежати в позі перевернутого таргана, гордо, наче маршальський жезл, стискаючи у витягнутій руці шматок сухостою.

Розділ 2

У якому Голота дуже не хоче помирати ганебною смертю, але його не питають

Голота лежав на купі прілого листя з обламаною гілкою в руці і не мав сил навіть вдихнути, так забився спиною об землю. У хребет уп’ялося коріння та дрібні камінці, од болю на очах виступили сльози, а голову краяла проста думка: він досить ризикував життям, аби загинути класичним героєм із давньогрецької трагедії, та помре, судячи з усього, під свинячими ратицями.

«Більш безглуздої смерті годі й уявити. Виправить ситуацію хіба те, що кабан зараз почне плюватися вогнем і виявиться люциперським творінням одного роду з тим, з яким бився колись король Артур та його лицарі... Але ж і тоді думи пристойної про лицаря Голоту ніхто не складе, бо ж і кісточок моїх ніхто не знайде в цій глушині... — меланхолійно крутилася якась дурня в Голотиній голові. — А як знайдуть, то в Острозі, Кремінці, Львові, Варшаві та Болоньї хіба животики собі надірвуть. Аякже, як тут не померти зі сміху, коли рештками знаного дурисвіта, який вештався королівськими дворами, надуваючи щоки, досхочу наїдяться свині десь на краю світу між славетними Тилявкою та Лишнею», — приречено подумав він і зіщулився, чекаючи, що ось-ось ікла вепра вп’ються йому в живіт. Однак минали секунди, черево його залишалося цілим, і він аж розплющив одне око, коли розчув тихий сміх.

— Голото, годі вже, бо я зараз лусну від сміху, — натужно проказав дзвінкий дівочий голос.

Голота, що приготувався до трагічної смерті, здивовано повернув голову й побачив давню знайому, знахарку Сташку Федотиху, що зараз шкірила красиві білі зуби і, стискаючи руками свої татарські вилиці, несамовито реготала. Якби хтось дивився на неї збоку, могло б здатися, що дівчина витанцьовує якийсь химерний танок. Вона згинала тонкий стан і била постолами об землю, задихаючись у нападі нестримних веселощів.

— О Боже, смішнішого я не бачила відтоді, як дивилася в Острозі вертеп! Хоча ні, — вона на мить замовкла, притулила пальчика до рота, наче згадуючи, — коли Яблоновські їздили маєтками, то у них був блазень. Але ж він просто бездарний дурень порівняно з тобою... — знов заходилася від сміху знахарка.

Її кпини розліталися всеньким лісом, і Голота з острахом озирнувся перевірити, чи шум не привів сюди жовнірів. Він напружив слух, завмер, та нічого, звісно, крім істеричних схлипів Сташки, яку досі корчило так, що вона ледь не падала, чутно не було.

Голота заспокоївся і нарешті сів, злостиво відкинувши уламок гілки, який і досі тримав у руках. Він наче й радів, що таки не довелося прощатися з життям, та щойно кидав погляд на розчервоніле глузливе обличчя Сташки, то вже й жалкував за кабаном...

Голота познайомився зі смішливою дівкою, коли його закинуло в одне з сотень дрібних сіл, густо розсипаних по Південній Волині. Згадку про відвідини села важко було назвати доброю — Голоту мало не спалили на майдані як чаклуна, та знайомство зі Сташкою виявилося напрочуд приємним та корисним. Балакуча знахарка вміла заговорити рану, приготувати зілля та допомагати. Завдяки їй він виліз із купи неприємностей, в які завжди радо встрягав. Крім того, дівчина мала ще одну приємну рису. Ні, навіть дві риси, сховані під полотняною сорочкою. Зараз вони коливалися в такт Сташчиному реготу, гіпнотизуючи Голоту.

Нарешті він отямився й уже навіть відкрив рота, аби щось відповісти, та лиш подивився на знахарку — зрозумів, що то зараз марна справа. Тож просто сплюнув, поглядаючи на Федотиху з-під лоба, і взявся обмацувати свій поперек. Однак знахарка й не думала припиняти реготати, і Голоті таки урвався терпець.

— Сташко, Богом молю, замовкни. Не волай як навіжена. Якого біса ти взагалі тут робиш? — роздратовано почав Голота, і його голос викликав якийсь магічний ефект. Сміх урвався, а Сташка миттю набула серйозного вигляду.

— По-перше, ми з тобою так і не попрощалися. Може, ти й не пам’ятаєш, що кинув мене без усіляких «пробач» і «прощавай», а я цього не люблю, — жорстко проказала Сташка. — А по-друге, мене найняли вельможні князі Яблоновські та Радзівіли, які заплатили півсотні золотих, — притишила голос знахарка, — аби я тінню йшла твоїми слідами, аби винюшила все й знайшла, а тоді, — зробила вона паузу, — я мала отруїти тебе, перерізати горлянку й проштрикнути двома кинджалами хрест-навхрест... Ти надто багато взнав... Тебе не можна було відпускати живим... — з останніх сил доказала Сташка, а тоді знову приснула й заходилася сміятися ще дужче, дивлячись на розгублене Голотине обличчя.

Голота розпачливо підняв очі до неба.

— Дівчино, ти заспокоїшся чи ні? Чи ти вважаєш, що зустріти тебе посеред дикого лісу — то звична справа? Ми ж востаннє з тобою бачилися хтозна-коли.

— Йой, та не будь таким серйозним, Голото! — нарешті спокійним голосом, хоча й досі розтягуючи у посмішці свої пухкі губи, промовила та, — я в Почаїв зібралася, на прощу, а тебе побачила в шинку біля Шумська, коли ти в своєму дранті милостиню просив...

— Нічого я не просив... — набурмосився Голота, дивлячись на своє вбрання, що й справді не виглядало панськими шатами, якими було ще місяць тому.

— Не просив, звісно, то я помилилася. Не просив — благав того Сологуба-корчмаря, аби він тобі трохи вчорашніх тельбухів дав, які шляхтичі не доїли... — знову приснула дівчина.

— Мені той шинкар винен був. Я йому дрова склав і худобу понапував, — буркнув Голота.

— Так-так-так, я тобі вірю. Що мені в тобі подобається, Голотонько, що ніколи не знаєш, яким тебе побачиш уже наступного дня. Сьогодні ти жебрак, учора — шляхтич, завтра — гайдамака. І найсмішніше, що кожного разу гадаєш, що ця роль тобі якраз до лиця. Перед тим, як ти так загадково зник з нашого села, ти ж наче був вельможним паном? А сьогодні ти хто? Знову волоцюга?

У відповідь Голота лише скривив