Читати книгу - "Хроніка королівського відбору, Агата Задорожна"

Йовілі були знайомі суворі няньки і покарання за найменші провини, хоча вони ніколи не набували таких масштабів, як у родині віконтеси; і не могла уява створити подібну сцену в таких малих і переконливих деталях. 

Йовіла ще не встигла оговтатися від впливу ілюзії та вийти зі своїх думок, як почула шум і сплеск руками – у центр зали знову вийшов головний артефактор. Він не виглядав шокованим чи сумним – мабуть, знав, чого очікувати від власного творіння. Натомість на його лиці читалося ледь не задоволення і радість, і це Йовіла… ну, прямо кажучи, могла зрозуміти (зрештою, його винахід працював як слід), але чи не міг він проявити бодай краплю емпатії? 

Йовіла знала багато про Вітана Сорена – більше, ніж вважалося би пристойним для незацікавленої панянки – і вона знала також і про те, що артефактор із віконтесою Анхейською були щонайменше у приятельських стосунках і колись навчалися в академії разом. А тепер він насміхався над її горем? 

 – Що ж, ось ви і побачили, як буде проходити конкурс надалі. Очевидно, Лізаветта Анхейська його провалила і надалі позбавляється статусу нареченої принца. Про неї не хвилюйтеся – мої помічники подбають про те, щоб розвіяти ілюзію та провести віконтесу до воріт палацу. А тепер давайте продовжимо. Наступною буде…

Сорен дістав з внутрішньої кишені камзолу складений листочок і витратив кілька митей на те, щоб акуратно його розправити; Йовіла з подивом зрозуміла, що і йому не чужа деяка театральність і вихваляння – і коли він поводив себе так, вона могла дуже легко забути про його непоказний зовнішній вигляд. Перш ніж Йовіла змогла подумати над цим хоч трохи довше, артефактор закінчив:

 – Амелія Ротхед. 

Всі голови повернулися до рудоволосої нареченої, що непорушною скелею стояла серед конкурсанток. Вона була одягнена в темно-синє і йшла до центру зали так, наче готувалася до бою на смерть, а не до конкурсу за руку принца. 

Йовіла би не хвилювалася за Амелію – якщо хтось і міг подолати це випробування, то це точно була вона; Йовіла уявляла собі Амелію у боях із бандитами на кордоні з Керном і в дуелях з чаклунами, тож для неї точно прості ілюзії були нестрашні. 

Здавалося, інші наречені теж трохи розслабилися – щонайменше, з воячкою Ротхед можна було не очікувати складних сімейних драм і сльозовичавлювальних сцен. Одна тільки Селестія застигла на місці, притиснувши долоню до рота. Вона не виглядала наляканою, але точно була схвильована. Втім, у Йовіли не було на неї часу – Амелія, не гаючи і хвилини, вже видерла волосину зі своєї незмінної коси і опустила її в ще одну скляну кулю. Та забарвилася чомусь зеленим, і туман наповнив кімнату ще швидше, ніж минулого разу. 

Ще мить – і Амелія опинилася посеред кам’янистої рівнини. Степ тягнувся далі, ніж Йовіла могла побачити – вона й не думала, що десь у Сентрі є стільки пустого місця, де не росло нічого живого. Амелія стояла на високому камені і не була схожа сама на себе – з коротко, ледь до вух обстриженим волоссям, в штанах і шкіряному жилеті з купою кишень. З-за пояса в неї визирали два кинджали, але Йовіла чомусь була переконана, що більшість часу їй навіть не доводиться брати їх до рук. 

Вона вдивлялася в безкраї пейзажі степу і поки що не рухалася, але Йовіла знала, що це ненадовго. Вона вже здогадувалася, що головним завданням ілюзії було зрушити їх з місця і вивести за межі зали, і вже потрохи думала над тим, як вона може цьому запобігти. 

Вдалині зблиснув вогник – чи то світло у далекій хатинці, чи то кострище подорожніх, які сіли відпочити перед важкою дорогою, і у цю мить Амелія ніби ожила. Вона зробила перший крок, а за ним ще один. Воячка рухалася стрімко, і Йовіла вже подумала, що для неї випробування закінчиться так само швидко і невдало, як для Лізаветти, проте раптом щось змінилося. 

Йовілі здалося, що щось у ілюзії на мить змигнуло – наче вона розсіялася, а потім дуже швидко зібралася назад – вона тільки і встигла помітити позолоту тронної зали, а потім ілюзія знову зміцніла. І саме після цього Амелія ніби прокинулася від сну – вона завмерла на місці і вже не вдивлялася у далекі вогні, а наче намагалася знайти щось прямо перед собою – наче вона знову бачила палац і десятки придворних, що скупчилися навколо. 

Ілюзія розпалася через хвилину. Ніхто не сказав Амелії ані слова, коли вона мовчки повернулася до рядів наречених принца і кам’яним стовпом застигла серед них. Йовіла гадала подумки, що ж то був за страх: рівнини, далекі вогні, сама Амелія у одязі воячки, якою вона і була. На самій дівчині не було лиця, і хоча її стримана маска трималася, виглядала вона блідою та напруженою. 

Після Амелії дівчата, здавалося, дещо розслабилися – і їм її страх здався не таким викривальним і принизливим, як той, що спіткав Лізаветту, і між нареченими навіть почали ширитися тихі розмови. Йовіла би і хотіла до них дослухатися, але не могла припинити вдивлятися в протилежну стіну зали і думати над тим, який страх очікуватиме на неї. 

Вона також могла побачити свій дитячий дім і батька. Можливо, вона опинилася би в тій кімнатці під стріхою маєтку, де її іноді замикали на цілий день? Чи, можливо, вона перенеслася би на вулички Сентри, сімнадцятирічна і зовсім дурна, у ту мить, коли вона тільки втекла до міста і ще не розуміла до ладу, що ж у ньому робитиме?.. Йовіла не знала, але ось що уявляла точно – подолати ілюзію буде непросто. Вона навіть не мала магії – та й навіть якби й розумілася на ній, що вона би протиставила придворному артефактору?