Читати книгу - "Втікачка з Сутінкового світу, Марина Сніжна"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Етра привела мене до їдальні, яка була на першому поверсі. Біля дверей завмер немертвий слуга – здоровань, який чимось нагадав мого колишнього шанувальника Едура. Він негайно відчинив стулку, пропускаючи мене. Етра слідом не пішла, і я відчула себе ще більш невпевнено. Все ж таки в товаристві живої дівчини було якось спокійніше.
Застигла на порозі, не в змозі ступити далі. Насилу пригнічуючи тремтіння у всьому тілі, розглядала велику світлу залу, де за величезним столом сиділи п’ятеро осіб. Стіл був гарно сервірований, але тільки на одному місці, ліворуч від Чорного Лорда, стояла їжа. Перед рештою знаходилися лише золоті чаші з чимось червоним. Намагаючись не думати про те, що це може бути, я швидко відвела погляд від сумнівних предметів.
– А ось і Тея, – почувся голос Чорного Лорда, що голосно рознісся під склепінням залу. – Проходь, не бійся. Тут усі свої.
Він що знущається? Зчепивши зуби, я все ж таки рушила вперед, не бажаючи видавати свій страх перед усіма цими людьми. Точніше, нелюдями. По неприродній білизні обличчя та особливому блиску в очах – такими ж ознаками, що й у Чорного Лорда – я вгадувала їхню справжню природу.
– Сідай ось сюди, поряд зі мною, – Аттій вказав рукою на місце, за яким стояла нормальна їжа.
На здерев’янілих ногах я пройшла туди і важко опустилася. Клята туга шнурівка ліфа робило кожен рух справжнім випробуванням. Навіть дихати було важко. Цікаво, я зможу хоч шматочок проковтнути, щоб не задихнутися? Хоча навряд чи мені взагалі хоч щось у горло полізе в такій компанії.
– Тею, познайомся з усіма, – тоном привітного господаря звернувся до мене Чорний Лорд, наче не знаючи, що в мене зараз у думках коїться. Хоча не знати не міг. Напевно, внутрішньо потішається! Як і всі вони. – Аррію ти вже знаєш, – він кивнув у бік красуні з золотим волоссям.
Та кинула на мене неприязний погляд, але все ж таки розчепила губи у подобі посмішки. Цікаво, що Асдус у ній узагалі знайшов? Звичайно, вона непогана зовні, але ж стерво рідкісне. Одразу видно. А рудий демон таки не позбавлений нормальних людських якостей. Звісно, хочеться у це вірити.
– Звідки ти знаєш Асдуса? – процідила Аррія, не зводячи з мене небезпечно блимаючих очей.
Прокляття! Ось навіть подумати ні про що не можна! Це ж взагалі нестерпно!
– Та так. Перетиналися якось, – видавила я, теж натягуючи таку ж удавану посмішку.
Аррія з явною тривогою подивилася на Чорного Лорда. Чує, лисиця, що рильце в пушку! Мабуть, переживає, як Господар відреагує на її розваги з демоном. А тому хоч би що. Він навіть Асдусу подякував за це вчора.
– Що?! – заверещала золотоволоса, ледве не проливши вміст своєї чаші на стіл.
– Тею, ти не могла б хоч кілька хвилин ні про що не думати? – ледве стримуючи посмішку, звернувся до мене Чорний Лорд.
Та я б із радістю! Відчуваючи, як червоніють щоки від незручності, поспішила перевести погляд з обуреної і явно приголомшеної Аррії на наступного, кого зволив мені представити Атій.
– Це мій первісток, – не без гордості сказав він, вказуючи на справжнього воїна з легенд, який сидів праворуч від нього. Рослий м’язистий красень з ясним поглядом сірих очей і світло-русявим волоссям. – Болан. Коли я змушений виїжджати з замку, він тут за головного.
Старший мій брат, значить, – подумала з іронією. А він нічогенький такий! У нашому поселенні за такого всі дівки побилися б. Навіть Едура за пояс заткне!
Губи Болана здригнулися в посмішці, і я знову усвідомила, що мої думки відразу стали відомі всім. Скосилася на Чорного Лорда, який чомусь насупився і глянув на первістка не надто добрим поглядом. І чого казиться?
Ще один з присутніх вампірів – білявий худорлявий хлопець – не стримав хмикання і окинув мене зверхнім поглядом. Я обурено подивилася на нього. Міль бліда. Глянути нема на що. А поводиться наче король! Я, звичайно, королів зроду не бачила. Але можу собі уявити, як вони на всіх мають дивитися. Щоправда, після моїх думок про моль хлопець дещо позбавився величності. Очі сердито блимнули. Ох, здається, не варто було мені про міль думати… Проте у Чорного Лорда настрій помітно піднявся і він заговорив знову:
– Це Кадор. Я подарував йому нове життя трохи понад сто років тому. Наш наймолодший.
Ось недарма я завжди раділа, що у мене немає молодших братів. Веріка – сестра, ми з нею завжди спільну мову знайдемо. А молодші брати зазвичай шкідливі та набридливі. Ну, я по Ульпії суджу. Кара небесна в неї, а не братик. Як от і цей.
Тепер посмішки стримували майже всі. Крім самого Кадора, якого я зі шкідливості вирішила так і називати Міллю. Ну, а нічого на мене дивитися так, наче я бруд під ногами!
– А вона цікава! – не витримав Болан, підморгуючи мені.
Красунчик він все-таки! Прямо замилуватися можна! Дарма що теж упир. І мої губи теж розсунулися в усмішці. Останнє Чорному Лорду знову не сподобалося і він похмуро зиркнув на первістка. Той знітився під його поглядом і намагався більше на мене навіть очей не підіймати.
Ще один член сім’ї здавався мало не тінню самого Чорного Лорда, настільки був на нього схожий. Такі ж чорні очища та неправильні, але не позбавлені привабливості риси. Напевно, хтось з його предків доводився Чорному Лорду ріднею.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Втікачка з Сутінкового світу, Марина Сніжна», після закриття браузера.