Читати книгу - "Не чужі, Аріна Вільде"

Батько не бере слухавку. Навіть після третього дзвінка. Я не злюся на нього, тому що чудово розумію, що він може бути на важливих переговорах. Але мене лякає чоловік, у якого я врізалася. Він оцінив збиток, якого йому було завдано, а тепер прямує до мого автомобіля. І вираз його обличчя не обіцяє нічого хорошого.

У мене все ще тремтять руки, я з острахом спостерігаю за незнайомцем.

Я: «А що робити у випадку, якщо батько не відповідає? Знаєш, чоловік, у якого я в’їхала, виглядає немов бандит із дев’яностих», — пишу Давидові.

У цю ж мить чоловік гучно стукає у вікно з мого боку.

— Гей, ти чого там сховалася, білявочко? Тато права купив, а їздити не навчив? Як розраховуватися будеш, га? — у нього неприємний лячний голос, з такими мати справу не хочеться.

Я трохи опускаю скло, рівно настільки, щоб було видно лише мої очі.

— Зараз мій… батько приїде і все вирішимо. Нумо, може, від’їдемо на узбіччя, щоб не перекривати проїзд? — боязко пропоную йому.

У моїй руці вібрує телефон. Серце застигає від радості, вирішивши, що це батько, але на мій подив це Давид.

— Нікуди ми від’їжджати не будемо, поки не вирішимо проблему. Вилазь давай! — грубо наказує мені.

— Хвилинку, — зображую найчарівнішу усмішку, а в самої вилиці зводить від напруження. Зачиняю скло, відгороджуюся від неприємного чоловіка і приймаю виклик. — Алло?

— Привіт, сильно тачку пом’яла? — питає Давид, пихкаючи.

Варто мені почути його голос, як відразу ж забуваю про всі проблеми.

— Ну, — підіймаюся на сидінні й подаюся вперед, щоб краще бачити розбитий зад чужого автомобіля, — нормально так.

Шум на задньому плані в Давида стає тихішим. Чужі голоси навколо замовкають.

— Винуватий він або ти? — рівним голосом запитує він.

— Я.

— Тоді піди домовся оплатити збитки, щоб обійтися без поліції та страховиків. Інакше витратиш пів дня на це.

Я не поспішаю зізнаватися Давидові в тому, що вважаю за краще взагалі не висовувати носа назовні.

— Водій другого автомобіля зараз стоїть поряд і він мене лякає. Я зачинилася в салоні і близька до того, щоб втекти з місця події.

— Не будь боягузкою, або дай йому слухавку, я сам поговорю з ним.

— Я тільки за. Не хочу взагалі мати з ним справу. Зараз, почекай.

Я опускаю трохи вікно, зустрічаюся з нетерплячим злим поглядом.

— Візьміть. Поговоріть із моїм… хлопцем, — простягаю телефон у його бік.

Той кривиться, але забирає з моїх рук слухавку. Відходить на кілька кроків від мене. Спочатку вони спілкуються спокійно, я вже радію, що все вирішиться швидко й без моєї участі, але раптово щось починає йти не так. Чоловік починає злитися, активно жестикулювати, здається, навіть погрожувати.

Я знову відчиняю вікно, щоб почути уривки фраз, які долинають до мене. Через нас утворився справжній затор, автомобілі сигналять і об’їжджають нас. Через шум вдається почути лише «твоя баба» й «мені однаково».

Незнайомець повертається в мій бік і розлогим кроком повертається до мене.

— На, — простягає мені назад телефон із кривою усмішкою на обличчі.

Я підношу його до вуха.

— Так? — цього разу не вдається сховати тремтіння в голосі.

— Скинь мені в повідомленні, де ти, я під’їду. І не виходь з автівки, — роздратовано промовляє Давид. — Мені починає здаватися, що твоєму батькові варто приплачувати мені за те, що я кожного разу витягую твій зад із чергового лайна.

Давид заведений не на жарт. Схоже, цей бритоголовий страшенно розлютив його.

— Не потрібно приїжджати, — огризаюся я, тому що від його слів мені стає прикро. — Я почекаю, поки батько вийде на зв’язок. Не хочу тебе обтяжувати. Ти маєш рацію, рятування мого заду у твої обов’язки не входить.

Давид важко зітхає. Кілька секунд мовчить. Потім промовляє вже трохи іншим голосом:

— Лєро, просто назви адресу. Я приїду і все вирішу.

— Добре, — опановую себе, пригнічуючи спалах гніву. Давид має рацію, до того ж я не хочу сама нічого вирішувати з цією людиною.

За пів години поряд із нами вмикає аварійку таксі, з автомобіля виходить Давид у військовій формі. Одразу ж прямує до бритоголового. Вони про щось розмовляють, Давид оглядає вм’ятину, розбиту фару. На щастя, обходиться без бійки та образ. Потім Давид виймає щось із внутрішньої кишені бушлата і простягає співбесіднику. Я напружую свій зір. Здається, це візитка. Чоловіки похмуро кивають один одному й розходяться. Я знімаю блокування з дверей, коли Давид підходить до мого автомобіля.

— Пересідай, — стримано киває мені і я виходжу із салону. Сідаю на пасажирське сидіння. Давид — за кермо.

Він знімає із себе теплу куртку, кидає її назад. Оглядає мене пильним поглядом, але нічого не говорить, лише хитає головою. Мовчки заводить двигун, вмикає поворотник і вливається в потік автомобілів.

— Дякую за допомогу, — мені незручно перед ним за те, що постійно потрапляю в неприємні ситуації й втягую його. — Як ви все вирішили? Я винна тобі якісь гроші? — метушуся я й тягнуся за рюкзаком.