Читати книгу - "Не чужі, Аріна Вільде"

— Я не проти, якщо, звісно, батько не змусить мене весь тиждень вчити матеріал по карзі,- важко зітхаю я.

— Ура! — задоволено плескає в долоні Ліда. — Я тоді тобі в п’ятницю детальніше все розповім. Скоріш за все будемо автомобілем хлопців їхати. Гаразд, мені вже час. Бувайте-бувайте, дівчатка!

— До завтра, — підіймаюся з лавки. — Я ще помалювати сьогодні хочу встигнути.

А в думки закрадається питання — чи буде з нами на вихідних Давид? Ні, навряд чи, адже він мені сам сказав, що занадто старий та зайнятий для такого.

На дорогах затори, я потрапляю саме в час пік. У центрі застрягаю надовго, проте далі дорога майже порожня. Під студію я орендую простору однокімнатну квартиру. Я, звісно, могла б працювати й вдома, адже місця в нас стільки, що влізе рота солдат, але щоб малювати, мені потрібна тиша й повна зосередженість на своїх думках і відчуттях. Коли кожні п’ять хвилин до тебе зазирають із дурними питаннями, чи проханнями намалювати їхній портрет, показати нову картину, кличуть вечеряти, просять терміново спуститися вниз, усе, що я можу зобразити на полотні — своє зле обличчя.

А ще ненавиджу, коли дивляться на мої незакінчені картини. А зацікавлених очей у нашому домі, повірте, вистачає. Тому я обрала квартирку з білими стінами й мальовничим краєвидом із вікна на море, і проводжу там більшу частину свого часу.

Мені залишається зовсім трохи шляху, коли телефон пілікає, повідомляючи про вхідне повідомлення. Я зиркаю поглядом на екран. Давид.

Беру в руки телефон, одним оком в екран, іншим — на дорогу. Присягаюся, відвернулася всього на мить, а потім бах — і в мене врізається чийсь автомобіль.

Давид Котик: «Це не запрошення. Це просто думки вголос».

Я: «Забий. Однаково, судячи з усього, решту дня я проведу в очікуванні ДАІ. До речі, буду вдячна, якщо скинеш їхній номер. Гадки не маю, що робити у випадку ДТП».

Швидко друкую тремтячими пальцями, спостерігаючи за тим, як із другого автомобіля виходить широкий бритоголовий дядечко.

Нам сигналять з усіх боків, оскільки ми перекрили рух. Я перелякано дивлюся увсібіч. Глухий удар усе ще стоїть у вухах. Імовірно, після цього випадку за кермо я сісти зможу не одразу.

Давид Котик: «Батькові телефонуй».

Коротко й по ділу. Давид, виявляється, набагато розумніший, ніж я.