Читати книгу - "Розмір має значення"

У теорії силових операцій план, який я збирався застосувати, має назву «викликати вогонь на себе». Розвідка боєм. Терористи повинні якнайшвидше довідатися, що я взявся за них всерйоз. Природно, що вони одразу заметушаться або навіть спробують просто, без зайвих церемоній, прибрати вашого покірного слугу. І це буде останнє, що вони зроблять у своєму смердючому житті.

З такими оптимістичними думками я розглядав інформаційну сторінку банку. Де тут номери телефонів клієнтського відділу? Ага. Що ж, спочатку поцікавимося офіційними зав’язками з моїм клієнтом.

Гудки виклику дзвеніли у самому вусі. Але до трубки ніхто не підходив. Може, помилився номером? Я набрав знову. Невже у них і банк віртуальний?

І раптом я хлопнув себе по лобі.

Шабат! Який же я дурень! От воно - погане знання юдаїки. Я забув про існування вихідних - що поробиш, в УГС це явище було не в моді.

Ні, зачекайте. Це у них вихідний. А суперагент не має права сидіти склавши руки і чекати, поки місцеве населення святкує шабат. Так діло не піде. А якщо завтра зашлють до негуманоїдів, які впадають у зимову сплячку? В Академії нас учили, що повага до місцевих звичаїв не повинна заважати оперативній роботі.

Я рішуче підвівся. «Навіть найгірший єврей в Ізраїлі в шабат іде до синагоги!» - так, здається, сказав мій господар. Отже, у мене є шанс самому знайти ту синагогу, до якої вчащає адон Ліон. Я не є найгіршим євреєм, я є далеко не найгіршим українцем, а це ніяк не гірше за найгіршого єврея, чи не так?

Звернувшись до комунікаційного автомата, я за якихось півсотні шекелів (от глитаї!) став щасливим користувачем приватної адресної бази міста. Як це не дивно, але Ліон Родимчик, власник компанії «Кремл Ентерпрайзес» знайшовся там досить швидко. І я вирушив за вказаною в базі адресою.

У цій країні багато ходять пішки. Особливо в шабат і особливо до синагоги. Ортодоксальні релігійні закони забороняють використовувати для цього навіть автоматичний транспорт. Від цього звичаю і треба відштовхуватися.

Діставшись вказаної в електронній довідці адреси, я побачив перед собою дуже пристойний багаторівневий кондомініум. Автономні входи для кожного мешканця, дворики і закриті від вулиці балкончики. Біля хвірток сиділи бабусі, зовсім як у нас під Києвом, і так само, як під Києвом, зацікавлено зиркали на гостей. Під їхніми пильними поглядами я натиснув білу кнопку дзвоника. Як і можна було очікувати, ніхто не відгукнувся, і я сміливо попрямував до бабусь, які, судячи зі всього, вже почали обговорення моєї скромної персони.

- Шалом. Ат медабер україніт? Чи хтось може поговорити зі мною українською?

- Так, - дружно закивали головами бабусі. - Можемо.

- Мені сказали, що цей будинок продається, а нікого немає вдома…

За кілька хвилин я знав майже все, що хотів. Що господар з’являється тут рідко. Що за його відсутності приходять інші чоловіки. Що із сусідами вони не спілкуються. Що музику гучно не грають і не бешкетують, а за двориком два рази на тиждень доглядає садівнича фірма.

Подякувавши щедрим на інформацію співрозмовницям, я швидко ушився, щоб не захлинутися в потоці місцевих пліток, який балакучі бабусі збиралися вилити на голову вдячного слухача.

Мене передусім цікавили синагоги. І не всі, а тільки розташовані в межах пішої доступності звідси. І першою в очі трапила одна, зовсім невеличка, що примостилася біля самого паркану кондомініуму. До речі, невеличка вона - невеличка, зате вся в шикарному марсіанському мармурі, із золотим семисвічником на фасаді. Престижний заклад. З нього і почнемо.

«Тільки спокійно, без агресії», - наказав я сам собі, адже храм - не найкраще місце для бойових дій. Взявши на порозі одноразову кіпу, я замислено покрутив її у руках. Білу тканину то там, то там було поцятковано червоним горошком, через що вона скидалася на скатертину в хаті моєї прабабусі.

- Говорите українською? - звернувся я до хлопця, який видавав поодиноким відвідувачам кіпи.

- Аякже! - він радісно посміхнулася. - Шалом, адоні.

- Доброго здоров’ячка.

- Ви з України?

- А вас це дивує?

- Зазвичай українські євреї не люблять нашої синагоги.

- Чому так?

- Вони взагалі погано ставляться до марсіаністів.

Марсіаністи! Червоний горошок в моїх очах одразу перетворився на стилізоване зображення планети Марс, і все стало на свої місця. От звідки марсіанський мармур, ось чому так небагато, кажучи по-нашому, парафіян.

- А ви?

- Що? - не зрозумів він.

- Ви ж теж з України?

- Так, але я тут працюю.

Марсіаністська синагога - не зовсім те, що потрібно. Але ж не повертатися на вулицю. Це непристойно і підозріло. Крім того, я ретельно вивчав цю релігійну течію в Києві, а значить, не розгублюся у розмові. А може, навіть довідаюся щось корисне. Рішуче попрямувавши далі, я зупинився перед величезною золотою табличкою з урочистим написом. Як ви вже знаєте, мій іврит ніколи не був досконалим, але деякі сполучення золотих літер здалися знайомими, а тому я рішуче повернувся до входу.

- Перепрошую, а ви не підкажете мені, що написано на тій золотій табличці?

- На стіні?

- Так.

- Це подяка спонсору, на гроші якого відремонтовано синагогу.

- І хто цей спонсор?

- Ліон Родимчик.

- Як ви сказали? - я затамував подих.

- Родимчик. Ліон.

- Тоді я хочу бачити вашого ребе, - і відповідаючи на питання, яке прочиталося у хлопцевому погляді, додав перше, що спало на думку: - Не виключено, що я теж буду спонсором вашої синагоги.

Чекати майже не довелося. Чи то випала якась перерва у відправі, а чи рабин переклав роботу на своїх заступників, але за якихось три хвилини мені вже вказали дорогу на другий поверх. Там, проминувши своєрідну приймальню, заставлену столами, за якими купа людей галасливо щось обговорювала, я опинився в кабінеті у ребе.

Це був зовсім не старий дядечко з довгою чорно-білою бородою і в крислатому капелюсі. При моїй появі він, щоправда, не підвівся з-за столу, але привітався щирою українською:

- Вітаємо вас у нашій синагозі.

- І ви теж з України? - здивувався я.

- Всі, хто не з України, вже давно живуть на Марсі, - він заховав посмішку в бороду. - Мені переказали, що ви хочете бути спонсором нашої синагоги.

- Ну… Принаймні це не виключено, - максимально розпливчасто відказав я.

- Але ж ви не єврей.

- А що, не євреям заборонено бути спонсорами?

- Ні. І