Читати книгу - "Розмір має значення"

Брати Капранови

Розмір має значення

Розмір має значення

- Коза кричала нелюдським голосом, - філософськи зауважив я і потягнувся по навушники плеєра.

А з вулиці, заповнюючи кожен кубічний сантиметр моєї кімнати і сягаючи навіть міжклітинного простору тіла, линув справжній український скандал.

- Ой, людоньки добрі, що вона зі мною зробила! Як я тепер сусідам в очі буду дивитися?! А ти чого мовчиш? Це що, не твоя донька? Скажи їй…

Гармонійні звуки «Юпітеріанської кантати» врятували мої вуха, а головне - мозок від вибуху, який от-от мав статися під впливом ультразвукових гармонік сусідчиного голосу. Класичні мелодії швидко заспокоюють, навіть у сучасній обробці. До речі, непогане аранжування - лаконічно і без зайвих викрутасів. Єдине, що викликає подив, - це систематичні стрибки теми в однойменний мінор. Наскільки пам’ятаю, геть відсутні в класичній партитурі. Чи все ж таки там було щось подібне?

Сумніви належало розвіяти негайно, і я запустив у мережу пошук академічного варіанту виконання - наприклад, Зведеним міжпланетним оркестром. Все-таки з часів студіювання музичної літератури, а було це на третьому курсі Академії Української Галактичної Служби, минуло… Господи, та вже п’ять років!

- Бі-і-іп, - мережа звітувала про успішне завершення пошуку.

Ну, то що там… Аби зосередитись, я на хвилинку вимкнув звук і мало не вистрибнув з фотеля.

- Ма-мо-о-о-о! Чесне сло-о-во-о-о!!! Нічого у мене не було-о-о! - за голосовими даними донечка нічим не поступалася матусі.

Під таким акустичним тиском я кілька секунд не міг влучити у кнопку плеєра, а тому вимушено слухав продовження сусідської драми.

- Не було? А як це сталося?! Я заміж дівчиною виходила, можеш батька спитати. А ти?! Кому ти тепер така потрібна…

Нарешті в навушниках зазвучала мелодія, і я вивів гучність на максимум. Уривки сусідських розборів не давали зосередитися. Не вгледіли за дочкою, тепер мають собі халепу.

А втім, класичне виконання «Юпітеріанської кантати» виявилося трошки сухуватим. Моєї розосередженої уваги все-таки вистачило на те, аби помітити в частині алегро завуальовані мінорні настрої, які, певно, і надихнули автора сучасної обробки. Молодець він, слово честі, молодець. Так вдало розвинув потенціал старої мелодії! Я викликав на дисплей інформацію про автора аранжування. Та-ак. Слоненко. Варто було чекати на щось подібне. Ми, українці, любимо мінор.

На кінець безплатної фонограми, як завжди, було навішано рекламного ролика. Цього разу нам пропонували диво-засіб для схуднення, який треба вживати змолоду, аби не повніти навіть після народження дитини. Дітей родити я не збирався, але рекламу дисципліновано дослухав - розумний комп’ютер давав інформацію без грошей тільки за умови повноцінного програвання комерційного треку.

Навчений попереднім гірким досвідом, я ретельно зачинив вікно, і тільки потім зняв навушники. Зроблені із сатурніанського кварцу склопакети не пропускали ультразвуків. Особисто для мене сусідський скандал закінчився. Але на жаль, разом з ним закінчився і вихідний. Дзвоник спецзв’язку затремтів у самому вусі і одразу ж розродився противним голосом диспетчера:

- Агенте Мамаю! Терміновий виклик. Центральний офіс, кімната 305.

Центральний? Якого дідька?

- Підтвердіть час прибуття.

- Тридцять дві хвилини, - насправді я не мав нічого проти викликів у вихідні, проте після божественної «Юпітеріанської кантати» голос автомата здавався дещо брутальним. - Буду о тринадцятій сорок сім за київським часом.

- Тринадцята сорок сім, київський підтверджую.

Я рішуче смикнув блискавку куртки і заплющився. Виклик до Центрального - це серйозно. Знаючи напам’ять статути, я усвідомлював, що пряме звернення до агента повз регіональний офіс допускається тільки у випадках Загальнонаціональної Надзвичайної Події.

А крім того, як і більшість агентів, я ще ніколи не був у Центральному офісі.

Хижа паща Центрального автоматичного шлюзу розкрилася просто перед моїми здивованими очима. Колись я боявся навіть мріяти про таке. Але Надзвичайна Подія прирівнювала нас, простих смертних, до кола допущених.

Агенте другого класу Мамай, ти потрібен Країні! І вона натомість дає тобі захмарні можливості: перепустку до святая святих УГС - Центрального офісу.

Я навмисне не брав собі на думку, а що ж такого, власне, трапилося, бо досвід твердив - це тільки зайве хвилювання. Вгадати причину виклику все одно не вдасться. До того ж, перед очі великого начальства годилося з’явитися в бойовій формі, без жодних ознак стурбованості на обличчі.

На своє щире здивування, у довгому коридорі я опинився сам. Ознак тотальної мобілізації вочевидь не спостерігалося. Ще більше враження справило клацання замків на дверях, до яких я наближався. Система «вела» мене коридором, автоматично блокуючи всі шляхи, окрім того, що прямував до кімнати 305. Цікаво, це мене так ретельно охороняють, а чи то все-таки ретельно охороняють від мене?

Потім я зметикував, що навіть якби офіс був напханий людьми, як діжка оселедцями, за такої розумної системи я не мав би змоги їх побачити. Хіба що усі разом вийшли б до коридорів. А втім, біля деяких переходів виникали суттєві затримки, поки автоматика думала, чи пропускати мене, чи ні. Певно, там хтось-таки знаходився, хтось, кого я не повинен був бачити.

Так, відчуваючи себе цілковито «під ковпаком», я дістався зазначеної у виклику мети. Кімната 305. Гладенькі сірі двері без жодної таблички. І мовчанка передбачливої автоматики. На мене чекають. Я набрав повні груди повітря і натиснув на сіру ручку.

- Агент другого класу Мамай за викликом диспетчера…

Фраза застрягла в горлі - я раптом згадав, що повинен був попередити свого безпосереднього начальника про виклик. І згадав про це не просто так, а через те, що саме він, мій безпосередній начальник, керівник групи районного відділку УГС на прізвисько Лях, сидів за столом навпроти дверей і дивився на мене своїми безбарвними очима.

- Заходь.

Я поволі зачинив двері, вигадуючи подумки якусь поважну брехню. Як годиться в таких випадках, нічого путнього на думку не спадало. Хоча сьогодні може і пронесе, бо під час Надзвичайної Події…

Не пронесло.

- Поясни, чому не повідомив мені про виклик, - тон начальства не віщував нічого доброго.

Я набрав у груди повітря.

- Винуватий. Розгубився. Поспішав. Це у мене перший виклик з Центрального.

- Головне, аби не останній.

- Винуватий.

Лях навіщось відкрив тумбочку стола.

- Давай своє посвідчення.

Чи не закруто? Арештовувати агента за таку дрібницю!

Я виструнчився:

- Дозвольте оскаржити ваше рішення за командою.

Лях хижо накрив мого документа долонею.

- А оце дзуськи. Не дозволю, тому що… - він кинув посвідчення до тумбочки, а натомість витяг, чесне слово, не брешу, пляшку горілки. - Тому що… - за пляшкою з’явилася тарілка із салом та огірками. -